Колись війни були великі...
Воювали в них люди безликі.
Хтось загинув, хтось втратив шмат тіла.
Відлежався в тилу хтось без діла.
Кожен воїн, тримаючи спис,
Йшов у бій. А хтось падав униз.
Хтось рубав по коліна у крові.
Хтось терпів усі біди сурові.
Хтось в бою, навіть, пісню співав.
Хтось від болю до смерті стогнав.
Хтось без крику падав в траву.
Ну а хтось натягав тятиву.
Вони йшли убивать за ідеї,
Мов раби у старім колізеї.
Вони мучились і помирали.
Вони горе несли і страждали
Люди мерли, безслідно зникали.
А вельмож, мов богів, звеличали.
Крізь віки ці пісні пронеслись.
На могилах дуби розрослись.
Ці дуби - ота згадка єдина.
Про чийогось тата, чи сина.
Про того, хто безглуздо помер.
І ніхто не згадає тепер.
Імена їх забуті навіки.
Вони – просто худоба безлика.
Вони – попіл, що вітер несе.
Вони – просто земля. Та й усе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358551
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.08.2012
автор: Собко Вадим