«…Ой горе! Це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати –
іще ж не вварився синочок…»
П. Г. Тичина
« …Смерть одного человека- трагедия,
Смерть тысяч- статистика…»
Й. В. Сталін ( Джугашвілі)
Холодок, що прокрався під стару клаптикову ковдру, сповістив про настання нового дня. Чергового дня пекельних мук. Знову це нещадне пульсування у скронях. Глухе й тягуче, як похоронний дзвін. Судоми пустого шлунку, які вибухають чомусь у мозку та рвуть його навпіл. Господи! Та скільки ж це ще триватиме!? Незмірна сила твоя, Господи… Подаруй мені чорне провалля сну. Без сновидінь… І без болю… А ще ж недавно все було інакше. Недавно- це коли? Вчора? Рік тому? Тиждень? Хто зна…
Відчуття часу втрачене. Мозок не відчуває часового плину, не бачить його. Змішує дійсність і марення. Всі процеси наближаються до ентропії. А що далі? Далі- руйнування, смерть. І малесеньке тільце, в якому вже ледь- ледь жевріє та іскра, що іменується життям, затихне назавжди. Дитя приречене. Янгол- охоронець залишив його. Навіть Тому, Що Сидить За Лівим Плечем тут уже нічого робити. Маленька людина тепер неспроможна ні до святенництва, ні до гріха. Беззуба баба з вищербленою косою в дорозі. Вже на підході. Але вона не зовсім усе розуміє. Щось пішло не так. Хтось уже вкотре плутає їй карти, порушує плани. Чому саме сюди? Чому не до старих, хворих та немічних? Це- НЕ- ПРА- ВИЛЬ- НО!!! З іншого боку- один помах вищербленої коси і страждання дитяти припиняться. Але ж… Це- неправильно. Смерть розгублена. Смерть вагається.
Новий день повідомив про себе холодком, що прокрався під стару клаптикову ковдру, пульсуванням крові у скронях та черговою судомою у пустому шлунку. А колись день починався інакше…
По всенькому кутку голосно кукурікали півні, мати грюкала рогачем та горнятами, пораючись біля печі. Коли воно було оте « колись» ? тиждень, місяць тому? Чи лишеньки вчора? Христя не пам’тала. Вона вже втратила лік дням. Дням сіро- безрадісним, голодним, одиноким і таким тягуче- нестерпним. Для Христі взагалі не існувало дня та ночі. Лище страшне провалля сну, в якому виснажена, хвороблива підсвідомість створювала фантасмагоричні та майже реальні образи та не менш жахлива яв.
Негаразди почалися восени. Христя гралася на подвір’ї з малим Михайликом. Раптом несамовитим гавкотом зайшовся пес Шарко. Христя обернулася. У хвіртці стояв голова сільради, а поряд з ним- ще троє незнайомих дядьків.
- Гдє отєц?!- не вітаючись, чи то гаркнув, чи то гавкнув незнайомець у шкірянці. Судячи з усього, він був головним, начальником.
- На полі з мамою пораються.
- Хлєб отєц гдє прячет,- різко звів очі начальник.
- Ми нічого не ховали, тато все віддали, он і дядько Степан знають,- злякано кивнула в бік голови дівчинка.
- То, може, того… Теє… Почекаємо Михайла. Він то здав, того… Наче все, але… той.
- Шо ти б…дь мямліш, прєдсєдатєль?! Іскать. Товариші незнайомця, два дебелих червоноармійця, кинулися до комори. Через хвильку один із них вискочив назад, тримаючи у складених човником долонях золоті пшеничні зерна.
- Смотрітє, товаришу уполномочений! А ви кажете… Та в цього куркуляки ще пудів та пудів…
Через якусь годину завантажена мішками підвода вже виїздила з обійстя. І тут нагодився батько.
- Люди добрі! Та що ж ви робите? Побійтеся Бога. Ще ж зима попереду… А сіяти чим? Степане! Чого ти мовчиш? Ми ж з тобою ще із дитинства… Ну скільки ж можна. Я ж віддав усе, що вимагали…
- То я, наче, того… Казав, але цей… Ну…- голова, ніяково опустивши очі додолу, тихцем поглядав то на батька, то на грізного незнайомця.
- Пане- товаришу, змилуйтесь!- кинувся батько до того,- в мене ж двійко дітей, зима ж…
- Узді, контра!- різкий удар в обличчя перервав благання.
- Нє подохнєтє. Ви, хохли, живучіє,- уповноважений бридливо витер закривавленого кулака об сорочку голови.
- І плодючіє,- гигикнув один з продзагонівців.
Підвода повільно викочувалася з подвір’я. незнайомець на мить призупинився, щоб припалити цигарку. Батькова рука блискавкою метнулася до вбитої в колоду сокири. Нелюдський, звіриний рик вирвався з його грудей, рик дикого тура, що захищає своє стадо.
- Іроди-и-и! Іро… - сухий тріск двох револьверних пострілів перервав той дикий первісний порив. А підвода повільно котилася далі…
Для Христі час зупинився…
( Далі буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357952
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.08.2012
автор: посполитий