А хто сказав – самотності нема?
Вона ніколи не зникала. І не зникне.
Бува, якесь дивнюще почуття –
Любов (його так називати звикли)
Поманить пальцем, й поготів.
Бува, чіпляєшся за неї, бо хотів
Скупатися в ранкових пелюстках рожевих,
А пелюстки – із мертвого паперу.
Попити разом кави. Дивишся – не з тим
Ту каву замутили. Тільки дим
Лягає від колишніх тих пожеж.
Авжеж.
Родився сам і помираєш сам.
Старався збудувати з кимсь вігвам,
Де там!
Хтось поруч пробіжить – так гупа,
Що закладає просто вуха.
А хтось затримається трохи,
Поколупається у мозку, як в гороху.
Й піде собі. Із повним розумінням,
Що виконав свій борг. Насіння
Посіє десь комусь для чогось. І для кого
Просив ти милості і прощення у Бога?
А то ілюзія обійме – чисто мама,
І знов на двох – ранкова кава.
Та очі ширше, поруч – лиш фантом,
Зігнутих під кутом набір стрибучих хромосом.
І знову трагікомедіядрама.
Закрилась брама.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357739
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.08.2012
автор: Ліоліна