Cтрасть к музыке сама по себе является признанием. О незнакомце, который предается этой страсти, мы узнаем больше, чем о человеке, с которым мы общаемся каждый день, но который не чувствует музыку.
Эмиль Мишель Чоран.
Йому було п’ятдесят чотири з того моменту, коли жінка все таки випустила його з свого лона. За ці роки жодного разу він не думав про смерть, як про велику трагедію. За словами одного філософа потрібно було «померти вчасно» і чоловік впевнено чекав на цей час. Не прогавити б його, а все зайве помре разом з ним. Тепер коли він лишився сам зі своєю самотністю, мало спав, майже не вживав їжі, тільки кожного дня випивав терпкого техаського віскі, лиш для того, щоб не забути смак піку своєї кар’єри. Саме тоді він познайомився з цим напоєм і саме тоді зрозумів, що одним з геніальних людей, був творець цієї божественної рідини. І повторював в своїй голові, що це зовсім не «замилювання очей», пити, щоб забути про свою теперішню безпорадність, самотність, головне про самотність.
Вони жили троє: людина, самотність і музика. Ніколи ніхто з один одним не сперечався, не бунтував, не влаштовував скандальних сцен. Все пливло за течією, до моменту «померти вчасно». Чоловік був видатним музикантом свого часу, котрий кинув свою кар’єру після смерті дружини та доньки. Але музику він годував приходячи на головну вулицю міста та граючи на своїй скрипці. Це можна сказати все, що лишилось з його попереднього життя, але ще спогади. Саме вони не давали жити спокійно. Музика, була задоволена, адже в цих майстерних руках почувала себе собою. Самотність також ніколи не гнівалась і не гнівала свого господаря. Вона лишалась його вірною товаришкою, з якою він постій вів миле спілкування.
Одного дня йдучи знайомою вулицею, в мішкуватому вбранні сірого кольору, тільки фіолетовий шарф вирізняв його і гучно кричав своєю яскравістю, відчув знайомий аромат кави і зайшов у кав’ярню, яка тільки відчинила свої двері.
Чоловік сів в глибині залу, де ще не були запалені свічі і не увімкнене світло. В іншому кінці приміщення горів камін, що додав інтер’єру домашнього затишку, хоча загалом був надто громісткий. Підійшла офіціантка, принесла гарячого, темного напою. Чоловік ковтнув каву і пірнув у роздуми про музику. Де вона зараз, коли не з ним, хто торкається її своїми пальцями? Чи така ж висока та неземна лишається і без його присутності? Він любив її, ніжно та пристрасно, як любив свою дружину, трепетно та турботливо, як любив свою доньку. Все починалось з музики і все нею завершувалось. Це було його життя. Чоловік зупинив свої думки і зрозумів, що час іти. Залишивши гроші на столику, взяв у руки скрипку і тихо покинув привітну та теплу кав’ярню.
На вулиці було досить холодно. Осінь показувала свій характер тим, хто ще лишався з теплом на «ти». Місто поволі починало пустіти і поринати у золоті обійми. «Скоро зима» - подумав чоловік і витягнув з футляру скрипку. Вулицею розлетілась маса різноманітних звуків і в поєднанні вони створювали музику. Вона була холодною, як і день. Музикант хотів передати всю красу швидкоплинної осені, всю велич та багатство найчарівнішої пори року. Все чого прагнуло його єство, чути і відчувати, як з-під його рук народжується краса.
Разом з нотами розлітались і секунди. Час не слухав нікого і нічого. Так і минали година за годиною. Почало сутеніти, як чоловік побачив дівчинку, яка стояла біля нього. ЇЇ щічки були також яскраво-червоного кольору, як і пальто в яке вона була одягнена, та по ній не можна було сказати, що вона змерзла. Діти загалом, сприймають холод, спеку зовсім по іншому. Скрипаль продовжував свою гру, не зупинявся, бо бачив наскільки глибоко проймає дівчинку музика. Її очі сяяли неземним блиском. Вона була для нього ангелом серед цієї сірості та буденності.
Її присутність стала для нього невід’ємною частиною дня. Дівчинка приходила, і слухала. Щоб вона не втомлювалась, музикант брав з собою стілець. Інколи чоловік бачив жінку котра забирала дівчинку, інколи вона йшла сама. Він не смів з нею заговорити, боявся, що більше не побачить її. Їхнє спілкування закінчувалось обміном посмішок. Чоловік відчував, як повертає до життя його це маленьке створіння.
Настав день, якого він боявся найбільше – вона не прийшла. «Напевно її не відпустили, бо холодно», заспокоював свою тривогу. Так минув тиждень, дівчинка не приходила. Але він невтомно носив з собою стілець, бо сподівання були сильніші ніж правда. Чоловік не грав, приходячи, він ставив стілець, сідав. В таких очікуваннях минали дні.
- Я хворіла. – Промовила дівчинка, підійшовши до музиканта. – Чому ви не граєте,і сумуєте? Музика це насолода, гірка, солодка, але насолода. – Чоловік не відповідав. Дівчинка дістала свою скрипку і почала грати. Її гра була неймовірною, музика проникала у кожен закуток, не тільки вулиці, але всього тіла. Він також взяв інструмент і доповнив своєю мелодією… «Ось цей момент» подумав чоловік і закрив від задоволення очі.
***
Час далі лишався невпинним незважаючи ні на що. Хтось каже, що він зупинений тільки на цвинтарі. Там час діє тільки на квіти, котрі в’януть, змінюються і знову в’януть.
- Дивись, завтра 15-тирічна дівчинка дає сольний концерт для скрипки. – Сказала дівчина до молодого хлопця, тримаючи його за руку і розглядаючи в темряві афішу. Через декілька секунд пара зникла у вечорі. Лишилась тільки освічена афіша, на котрій було зображено дівчинку з скрипкою у руках та надпис «Музика – вічна насолода».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356470
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.08.2012
автор: Ваньоха Р.