Впевнений у думках та якийсь безглуздий та немічний у житті. Все відволікає, кидає у різні сторони мій маленький кораблик, який вже 16 років пливе по океану мрій. Всього лише мрій – не більше того. Мужній капітан, який бореться з хвилями та вітром, але не помічає, що його маленький кораблик давно йде на дно, бо, колись давно, велика біла акула пробила дно і тепер, ця маленька свічечка, наповнюється водою і потроху гасне. А океан… А океан, як на зло підіймає ще більші хвилі, небо вже давно заповнили сірі, люті хмари, наосліп воно випускає свої блискавки, намагаючись потрапити у цей кораблик. А чи є взагалі хоч якийсь глузд, хоч у чомусь? Чому я не можу просто перестати бороти хвилі та піти на дно? Піти туди де темно, туди, де холодно, туди, де сонце вже не може тебе побачити та зігріти, туди, де міфічні чудовиська складають кораблі, які потонули давно. Чому б і мені не піти туди, до них, у царство вічної тиші, не приєднатися до їх мовчазного кола? Чому я маю везти цей корабель? Куди я його взагалі веду? Адже ж я навіть не знаю, що буде, коли закінчаться ці бурі. Я ж навіть не знаю чи існує взагалі земля у цьому океані… Не знаю…
Я кидаю штурвал і, падаючи на землю, думаю: «Біс із ним! Мені вже набридло. Для чого ці безглузді старанні, для чого ці дивні думки мрії – вони нікому не потрібні, навіть мені». Я впав на підлогу і закрив очі, намагаючись уявити яким прекрасним стане моє життя у темній тиші океанського дна. Я почав бачити, як за старим деревянним столом сидять бородаті капітани потонувших кораблів та грають в карти, попиваючи ром. Велике морське чудовисько із зубами, розміром з людське зап’ястя, своїм зеленим ліхтарем освічує їх бліді, старечі лиця. Вони кличуть мене до себе, посміхаючись, у їх великих чорних очах блищать іскорки від рому, а, зазирнувши в них глибше, я починаю роздивлятись сум, порожнечу і безвихідь. Найстаріший з капітанів, із свистком у формі ластівки на шиї, здає карти «рубашкою» догори. Я, дочекавшись поки всі гравці отримають карти, зазирнув у свої. Проте вони були пусті. На них не були намальовані, звичні для мене цифри, масті, королі, дами, вальти – це були просто білі карти. Я дивився на них, наче приворожений, а потім перевів погляд на капітанів. Вони били білі карти білими картами, у них не було ні козирів, ні старшої карти, а коли хід прийшов до мене, я зловив на собі погляд усіх капітанів. Вони пристально дивилися на мене і в їх очах я бачив лише одне слово: «Біжи». Я скинув карти і піднявся з-за столу, потім, відштовхнувшись від землі почав підніматися на поверхню. Я в остання кинув погляд на капітанів. Найстаріший із них зібрав усі карти та почав тасувати і їх дивна гра почалася знову.
Я відкрив очі. Об моє лице розбивалися краплі води – почався дощ і я зрозумів, що скоро знову почнеться буря. Підійшовши до штурвалу, я побачив, що просто на мій корабель суне величезна хвиля. Міцно стиснувши рульове колесо, я почав збиратися з силами. Ця хвиля була найбільшою з тих, які я коли-небудь бачив. У голові промайнула думка, що я маю подолати її. Я сказав сам собі: «Я зможу». Ось уже хвиля підійшла до мого корабля дуже близько, вона була настільки великою, що затулила собою небо і вже навіть хмар не було видно. Хвиля почала підіймати корабель на себе, намагаючись перекинути. Я повернув штурвал наліво, намагаючись пустити корабель вздовж цього монстра, та у мене не вийшло. Потік був занадто сильним і корабель навіть не зрушив з місця. До такого я не був готовий, у моєму серці закрався страх, я нарешті зрозумів усю безвихідь мого становища, руки мимоволі слабли та ставали мякими, наче вата, а в очах читалася розгубленість. Я не знав що робити. Ще декілька хвилин тому я хотів померти, навічно забутися, а зараз, побачивши тих капітанів, я розумію, що не хочу жити там, із ними, грати білими картами і шкодувати про те, що колись я здався. «Ні, я не хочу цього! Не хочу!» - кричав мій мозок. Я почав перебирати у голові всі можливі варіанти виходу, проте кожен був би згубним для мене і раптом, коли віра почала покидати мене, я згадав книгу, яку бабуся читала мені на ніч, коли я приходив до неї на роботу в стару шахту. Там йшлося про моряка, який, щоб врятувати корабель виконав дуже ризикований маневр. Він повів «Мрію», так називався корабель, просто крізь величезну хвилю і тим самим врятувався.
«Це ж просто стара казка - думав я собі, - хоча з іншого боку виходу немає». Мої руки знову міцно вчепилися в штурвал. Я почав розхитувати корабель у різні сторони, щоб ніс хоч трохи занурився в хвилю – цього було б досить, щоб корабель легко пішов далі. Проте мої дії не давали ніякого результату, потік не давав кораблю відхилитися навіть на декілька метрів. Треба було щоб ніс корабля переважував задню частину і я почав озиратися, щоб можна було б перенести. У очі мені вкинулась бочка з порохом і я прожогом кинувся до неї. Вибух порохової бочки мав би занурити корабель у хвилю. Я не боявся пошкодити судно, оскільки ніс був зроблений із дуже міцного металу. Я приєднав до бочки ганчірку, облиту бензином, і встановивши бочку, підпалив ганчірку.
Я підбіг до штурвалу і почав чекати. Мені здавалось, що вогонь дуже повільно пробивається до бочки, всі мої мязи стиснулись, серце заколотилось у скаженому темпі, все почало розпливатись і раптом пролунав вибух. Корабель почав входити у хвилю, за декілька секунд навколо мене вже була лише вода… Увійшовши у хвилю, час, ніби зупинився, здавалося, що цей прохід ніколи не закінчиться. Я застиг, міцно вчепившись за кермо, повз мене проносились риби, якісь деревянні уламки, іграшки – навколо мене проносилось життя. Із затамованим подихом я спостерігав навколо себе гру часу…
Мій корабель викинуло з іншого боку хвилі. Це було наче вихід на світло після декількох років сидіння у печері. Я впав на палубу та почав відхекуватись. Я ліг на спину, щоб перепочити, у мене зовсім не залишилось сил, хоча в душі грав наче оркестр неймовірних емоцій. Раптом, я відчув, що на моє лице падають сонячні промені. Я відкрив очі та побачив перед собою небо: на ньому не було ні однієї хмаринки, такого яскраво блакитного неба я ще ніколи не бачив у своєму житті. Я піднявся і почав ловити на собі погляд сонця, дивлячи при цьому то на небо, то просто у вічі світилу. Мені хотілось насолоджуватись цією миттю довго-довго, наче ковток холодної води у спекотний день мене наповнювало свіжістю це небо, це сонце, це повітря. У один момент стало так радісно і щиро, що я навіть не міг повірити у те, що зі мною відбувається. Я просто стояв і намагався не пропустити нічого, хоча нічого й не відбувалося навколо…
Раптом у голові промайнуло: «Пробоїна. Велика біла акула пробила мій корабель місяць тому. Чорт забирай, а я забув. Треба швидше піти і залатати її». Спустившись до місця де, був поранений мій корабель, я почав працювати. На щастя, пробоїна була не дуже великою і я швидко впорався.
Повернувшись на палубу, біля штурвала я знайшов книжку. Це була та сама книжка, яка бабуся читала мені. «Дивний збіг» – подумав я. Відкривши книгу на першій ліпшій сторінці мій подив збільшився у мільйони разів. Там, на малюнку, стоячий за штурвалом корабля був намальований знайомий мені капітан із свистком у формі ластівки на шиї. І тут я почув якийсь шум. Він був схожий на шум, який видають птахи, коли летять. І справді, обернувшись, я побачив голуба, він летів кудись вперед старанно намагаючись подолати вітер. А чи знає він куди летить? Чи знає, що його чекає там, попереду? Певно, що ні. Він, як людина, летить наосліп на зустріч із своєю долею. Знаєте, а може так і треба? Може нам не варто знати, що буде попереду, що нас чекає? Треба просто йти вперед за своєю мрією. І навіть, якщо не знаєш чи зможеш, не знаєш чи варто, не знаєш що – усе одно йди. Рано чи пізно ти знайдеш, те, що шукає твоє серце
Я підійшов до штурвалу і викрикнув:
- Юххууууууууууу!
Теперь я був певен, що йду туди, куди треба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353255
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.07.2012
автор: IseeU