Бувай. Але пам’ятай, що я любитиму тебе вічно.
У мене відчуття зара’, що я знов на випускному балі. В мене така моднява зачіска, коротка сукенька, червона помада, нігті - до блиску. Я зняла підбори й курю з колежанками на дворі – так ми ховаємося від вчителів. Хтось, здається Віта, взяла з собою домашнього винця – осьо ми й попиваємо його між затяжками, бо цигарка теж одна на всіх. Нас четверо – я, Христя, Віта та Роксана. Дівчата сміються й кажуть що саме сьогодні треба загуляти з хлопцями й втратити цноту. Я червонію, але після кількох ковтків погоджуюся з подругами. Віта, старша за нас на рік, сміється, мов «я вже своє відгуляла». Роксана та Христя в шоці – «як так? ти вже не в дівках ходиш, а нам нічого не кажеш?». Починається бурхливе обговорювання особистого Вітиного життя. Мені не дуже цікаво і я допиваю вино зі своєї склянки й дивлюся на небокрай – там сонце зникає за багатоповерхівками, вже вечоріє. Я жива.
Слухай, тільки не роби істерик! Все добре.
Мене переповнює електрика. Мені здається, що якщо вимкнути світло, то можна навіть буде побачити як з мене вилітають іскри. Я горю, любий, я горю. Як тоді, коли ти вперше оволодів моїм тілом. Коли зірвав з мене увесь одяг. Я ще пам’ятаю з яким шумом розсипалися по підлозі ґудзі з моєї сорочки, і як тоді не прокинулася моя бабця – я не уявляю. От нам пощастило, бо галасу було б… Але твої руки, ніжні, але такі сильні, такі величезні, вони мене заспокоїли й я просто віддалася їм, тобі. Я нічого не контролювала – я повністю була під твоєю владою. А ти, ти ліпив з мого тіла жінку, давав мені відчути таку насолоду, таке бажання любити, жити, бути, яке було зі мною увесь цей час та яке я зараз потрохи втрачаю. Бо усьому є свій кінець. Нема полум’я, яке б світилося вічно.
Я сумуватиму.
Колись я прокидалася щодня дуже рано – десь о п’ятій чи четвертій. Це було улітку й вже світало. Я стояла напіводягнена на балконі, лише у трусиках, як ти любиш, й зустрічала сонце. Небокрай спочатку був темним, потім світлішав й набував гарних, дивовижних кольорів й відтінків синього, блакитного, рожевого й жовтого. А ці антени та дроти на дахах інших будівель все це мене спочатку дратувало, бо здавалося що воно знищує красу цієї події, а потім я зрозуміла, що це частина світанку. Така собі гармонія незрозумілих речей, які, на перший погляд, неможливо поєднати.
Як ми з тобою. Як тільки вони не втомилися це тобі повторювати.
Я думаю вони тільки зрадіють!
Я тобі телефонувала й хотіла побачитися – ти відмовив. Потім написала повідомлення за міст – ти не відповів. Ну, нічого, буває. В тебе є на це певні причини. Хай вони будуть з тобою.
Я просто хтіла попрощатися, поцілувати тебе. Ти ж це знаєш – твій поцілунок це найголовніша річ за якою я сумую й сумуватиму вічно! А в тебе такі великі губи, трохи порепалися – менше гризти треба, але це не робить їх гіршими. Чуєш, ці подряпини, волосся, маленький животик, ніготь на нозі – все це навпаки додає цієї магічної унікальності. І я з цим всим, з тобою, воліла попрощатися.
Я цілую тебе. Йди! Увесь цей лист, ця, може комусь здатися нісенітниця, це все лише для того щоб дати знати тобі – що ти найкращий!
Тут так холодно, на мості, але скоро вже світає. Цілую.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352246
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.07.2012
автор: dope69