Мій любий друже, знаєш що між нами
Різниця в часі й просторі така
ЩО не сказать й не виразить словами
Розмова так виходить нелегка...
Мене страшить що всі ці кілометри
Стають причиною наших розлад.
Людська Душа-то безпросвітні нетрі,
І кожен з нас все бачить на свій лад.
Але нема в тім нашої провини,
І не моя вина що в такі далі
Мене закинув Фатум дивний.
Тільки незнаю як нам буть надалі...
%%%
Ти кажеш-серце лід, і нідочого
Усі слова й зітхання ніжних дум.
Хоч знаєш-хватить спогаду одного
ЩОб пробудить в мені неспокій, сум,
Печаль одвічну, і нестримну тугу
За літом, за теплом обійм твоїх.
Чия вина в тім, і чия заслуга
Що зводжу сльози в саркастичний сміх?
БО маю бути сильна! та незнаю
На що послужить сила ця й кому?
Її не наживаю а втрачаю.
Хотіла буть промінням, та в пітьму
Затягує все глибше ностальгія.
Чого так жаль? Яких примарних днів?
Так ніби я прокинутись не смію
З казкових і чудесних снів.
Ти був у них найяскравіша зірка,
Палав вогнем надії у пітьмі.
Мабуть тому тепер так важко й гірко
Його згасить і позабуть мені.
Оцю банальність, знаю, ти пробачиш.
Лиш поетична гра, ще один твір.
Та моїх сліз ти більше не побачиш.
Занадто часто стьмарювали зір
І закривали сонце, світ ясний.
А я шукаю світла, волі. Волі!
Ховаюсь від реальності у сни
І там гублюсь, згасаючи поволі...
Я хочу сонця! Але знов дощі
Тугим плащем моє вкривають небо.
Виють вітри холодні уночі,
Мов хижаки, котрим наживи треба.
Я їх боюся...Бо насамоті
З ними не справитись ніяк. І навіть
У снах я часто чую жалі ті
Що пазурами в серце моє давлять.
Мене цілунок смерті не страшить.
Тоді, можливо, зможу бути вільна.
Та щоб скінчилось все в одну лиш мить
А не вмирати болісно й повільно,
В тенетах Долі, і на самоті...
Це мій кошмар, мені він знову сниться.
Тому й долаю схили я круті
За щастя мені буде там розбиться!
Я хочу знати чи усе зробила
Для того щоб здійснити мрії всі.
І знов злітаю я-птаха безкрила,
І гублю мої сльози у росі.
БО лиш роса їх приховати зможе.
багряне сонце зранку спопелить.
І, може, Мойра мій кінець відложить..
І, може, Бог мені за все простить...
Коли сама собі я не прощаю...
За помилки, мій розпач, і обман.
Мені нема прощення... І з відчаю
Самообману п"ю терпкий дурман.
Обманюю себе що є ще сили!
Що зможу все! ЩО біль моя мине...
А, пам"ятаєш, я колись просила:
"Ти обійми, й не відпускай мене...
Затримай час, відкрий дверцята клітки.
Щоб мовчазна мов камінь не стояла!"
Я зберегла пелюстку тої квітки
Яка ще у руках моїх зів"яла...
Так в"януть мрії..Й сни мої пророчі
Мені те кажуть:" Ти зовсім безсила.
Не допоможуть чари тут дівочі.
Не те, й не в того, й не тоді просила..."
%%%
Я затягла надовго мою сповідь.
Ще стільки не сказала..Просто слів
Не вистачає..Тільки сумнів ловить
Чи вислухав і зрозуміть зумів?...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347806
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.07.2012
автор: JuliaBasileia