Так тихо…тихо шукаю слід,
Шукаю неба серед часу втраченого.
Із серця втомленого стікає піт,
А я будую з уламків райдугу.
Вона хитка, крива й переломна
І світло темряви їй до лиця,
Та ці рідні уламки променів
Померти нікому не дають до кінця.
А цей ніхто помира ненародженим,
А цей ніхто крізь уяву вдирається.
Я все довкола ламаю променем,
Ламаю все, що вві сні ввижається.
Ти думаєш, що я зумію спинитися?
Ти помиляєшся, я знов помиратиму,
І знову намалюю нову ілюзію,
І знову повірю, що варто сміятися.
Та якось все коли-небудь закінчиться,
І я розіб’юся й не зможу мріяти,
Мій час нарешті мине, розвіється,
І я нарешті помру без відчаю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345671
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.06.2012
автор: Сонячний Янгол