Боги струшують попіл. Ми позаростали травою.
Конвульсійними рухами річка мігрує (під шкірою).
Скляноока верба. Я її пам’ятаю живою.
…Як не бачила б диму, тоді тобі, може, й повірила б.
Під закуреним небом - над асфальтами й образами
(як це нудно: вгорі - й залишатись усім невідомими) -
Потихеньку димлять: не дівчиська ж, щоб мірять сльозами
Свій розніжений спокій - вичавлювать тишу судомами.
...Потихеньку б росла. Як любисток. Освячена димом.
Може, вийшло б колись в неї неба торкнутися (віями).
Ми були б з нею вищими. ...Палиш вночі поряд з ними.
Усихає верба. В землю попіл уранці засіюють.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345446
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.06.2012
автор: Юлія Радченко