Димок малює у повітрі чарівно-незбагненні візерунки…
Ти куриш,
Підпираючи собою одвірок злинялих небес…
Цебро гойднулося на золотистому гаку,
Мов щойно спійманий карась,
Сіпнувся, щоб звільнити волосінь для іншого дурного риба…
Та дощ не йшов,
Гачок іще міцніш тримав за вушечко відерце ,
Шепочучи, немов ведунка, наговір на воду…
Та й сон не йшов…
Курив шаман…
І мовчки прикладав до мого серця вухо.
Горіли очі…
Говорили пальці…
О-ох! – так несподівано вмить свиснуло лассо,
блискуче розпанахало зачахлу душу і вчепилось за окрайчик болю…
Крик!
Ти вирвав з мене крик…
А в рану позапихалось повно чебрецю, ромашки й світлячків.
Й метеликів…
І трохи диму…
А з вуст у вуста небесною маною прослизнув ні, не цілунок,
А щось напрочуд запашне і невагоме…
Шаман курив.
З його долонь ще скапував бурштину теплий напій.
На груди.
На підборіддя, на чоло , на смолянисті змійки кіс…
Йшов сон…
Перекидали стрілки в небуття діряву одежину ночі,
Штурляли шкарубку драбину прямісінько на золотистий гак:
Схитнись, хвилино!
І омилось тіло.
Небесним альтом срібної води загомоніли ринви й жолоби...
Йшов дощ…
Курив шаман…
В мені гніздились соловейки.
17.06.2012р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344514
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.06.2012
автор: gala.vita