Чорний рiк

«…  Знаю,  -  тут
Замість  капусти  і  замість  брукви
Мертві  голови  продають.»
 (М.  Гумільов)

Історія  входять  в  нашу  свідомість  не  з  сухих  підручників  -  з  розповідей  старих  людей.  І  в  цьому  плані  добрий  шмат  нашого  народу  позбавлений  історії  –  старше  покоління  часто-густо  просто  боялось  розповідати  як  воно  було  насправді  –  діти  могли  сказати  щось  зайве,  а  там…  Це  в’їлося  в  свідомість  людей  –  занадто  страшні  часи  їм  довелось  пережити.  Саме  тому  більшість  наших  людей  живе  і  живить  свій  світогляд  міфами.

Мені  пощастило  більше  –  покійний  дід  Олександр  багато  розповідав.  І  розповідав  відверто.  Більше  не  мені  –  його  співбесідниками  були  люди  старші.  Але  моя  присутність  його  не  зупиняла  –  діти  мають  знати  –  це  було  його  переконання.  Дід  Олександр  був  людиною  непересічною,  життя  його  було  важким  і  складним,  як  і  в  більшості  людей  того  трагічного  покоління.  Його  розповіді  я  вбирав  як  губка.  Шкода,  що  багато  імен  і  прізвищ  не  запам’яталось,  стерлося  з  пам’яті.  Але  може  це  і  до  кращого.  Імена  конкретизують  подію.  Тоді  як  ці  події  типові  –  вони  траплялися  з  мільйонами  наших  людей  того  часу…

Мій  дід  Олександр  народився  ще  в  ХІХ  столітті,  рано  подався  з  селянського  світу  в  пролетарі  –  на  шахти  в  Донецький  край.  Як  і  багатьох  людей  того  часу  його  захопила  в  кінці  двадцятих  років  велика  ілюзія  –  він  став  комуністом.  Напевно,  справді  вірив  у  майбутнє  ідеальне  суспільство  і  хотів  його  наблизити.  Але  через  кілька  років  –  страшного  1933  року,  коли  партійцям  наказували  відбирати  в  голодуючих  людей  хліб,  він  кинув  партійний  квиток  на  стіл  зі  словами:  «Заберіть  цю  книжечку  –  я  не  збираюсь  бути  співучасником  злочину!»  В  той  час  це  було  рівноцінне  самогубству.  Багато  хто  так  і  робив  –  стрілявся  в  знак  протесту  проти  того  жахливого  безглуздого  масового  винищення  людей.  Але  це  не  допомагало  і  на  організаторів  геноциду  не  діяло.  Тоді  діда  не  зачепили,  він  лишився  живий,  хоча  потім  це  йому  звісно  пригадали…

Чорного  1937  року  він  працював  простим  шахтарем  на  32-ій  шахті  шахтоуправління  «Зоря»,  що  біля  міста  Сніжного.  Одного  дня  рушаючи  на  ранкову  зміну  він  разом  з  іншими  шахтарями  побачив  біля  воріт  прохідної  співробітників  НКВД  –  «Сьогодні  роботи  не  буде  –  всі  на  мітинг!»

На  мітингу  їм  представили  нове  керівництво  шахти  –  в  повному  складі  відбулась  ротація  –  новий  директор,  нові  інженери,  бухгалтери…  З  трибуни  лунав  впевнений  і  сталевий  голос  нового  директора:  «…Так  ось  чому  наша  шахта  не  виконувала  план!  Вороги  народу  були  в  керівництві  шахти!  Тепер  вони  розвінчані  і  розстріляні  як  скажені  собаки!  Тепер  будемо  працювати  як  належить  і  перевиконаємо  всі  зобов’язання!!!»  Через  кілька  тижнів  історія  повторилася  –  все  керівництво  шахти  знову  було  розстріляне.  Включно  з  тим  самим  директором,  що  закликав  бути  нещадними  до  «ворогів  народу»…

Приходять  шахтарі  на  зміну  –  а  на  шахті  порожньо  –  нікого  –  ні  дирекції,  ні  інженерів,  ні  бригадирів.  Тільки  співробітники  НКВД  командують:  «Всім  вантажитись  по  машинам!»  Тут  же  біля  прохідної  низка  відкритих  вантажних  машин.  Повантажили  шахтарів  –  везуть  –  з  вітерцем.  Дід  дивиться  –  везуть  далеко  –  в  обласний  центр  –  тодішнє  Сталіно  (нині  Донецьк).  Вони  їхали  і  навіть  не  здогадувались  про  те,  що  всього  через  кілька  годин  багато  хто  з  них  буде  розстріляний  як  «ворог  народу»  -  прямо  ось  так  –  в  шахтарській  робі  в  касці  з  ліхтариком,  з  «тормозком»  і  «канагонкою»…  Ну  як  їм  таке  могло  спасти  на  думку  –  вони  ж  і  є  народ  –  самий  справжній  –  шахтарі  –  які  ж  вони  можуть  бути  вороги  народу?

А  конвеєр  смерті  уже  працював  –  «трійки»  засідали,  кожна  справа  цим  «судом»  розглядалась  не  більше  хвилини:  «Прізвище?  Ім’я?  По-батькові?  Ви  –  ворог  народу,  вирок  –  розстріл!  Вивести!  Наступний!»

Вони  їхали  і  цього  не  знали…  Їх  привезли  під  приміщення  обласного  НКВД  –  там  уже  стояла  маса  машин  з  шахтарями.  Їх  шикували  в  колони  і  запускали  на  подвір’я:  “Прізвище?  Шахта?  Прізвище?  Шахта?...»  Потім  сортували  по  двоє-троє  і  запускали  в  кабінети.

Зайшов  з  товаришем  –  шахтарем  П.  і  мій  дід.  В  приміщенні  вони  побачили  трьох  співробітників  НКВД  і  свого  бригадира  Т.  Бригадир  сидів  в  центрі  кімнати  на  стільці.  Обличчя  його  було  в  крові  і  гематомах  –  судячи  по  всьому  його  перед  цим  сильно  били.
 
-  Скільки  у  вас  на  дільниці  цей  ворог  народу  зламав  машин?!
-  Та  який  я  ворог  народу???  –  не  сказав,  пошепки  простогнав  шахтарський  бригадир.
-  Мовчати!!!  Ти  ворог  народу!!!  Так  скільки?
-  Та  в  нас  на  дільниці  взагалі  поки  що  немає  машин,  ми  все  по-старому  працюємо,  дідівськими  методами,  кіркою.  І  шахта  під  нахилом  –  вагонетки  самі  котяться…  -  це  сказав  шахтар  П.  Сказав  правду.
-  Ти  виправдовуєш  ворога  народу!  Значить  ти  і  сам  ворог  народу!  Вивести!  А  ви  що  скажете?

Мій  дід  чесно  признався,  що  на  цій  дільниці  він  працює  не  так  давно  і  за  час  якого  роботи  ніяких  аварій  чи  поломок  не  було  і  що  це  можуть  підтвердити  інші  шахтарі,  так  що  йому  про  це  повідомити  нічого.  Діду  пощастило.  Його  відпустили.  А  бригадир  Т.  і  шахтар  П.  в  той  же  день  були  розстріляні.

Через  кілька  днів  в  місті  Сніжному  була  облава  –  хапали  на  вулиці  всіх,  хто  у  вихідний  день  був  вдягнений  у  краватку  (явно  буржуазний  елемент  одягу,  ну  хто  крім  ворогів  народу  буде  його  вдягати?  Ще  й  в  час  вирішальної  боротьби  за  соціалізм?)  Навіть  не  приховували,  що  всі  вони  були  в  той  же  день  розстріляні…

Поява  на  вулиці  чорного  автомобіля  викликала  жах  –  люди  ховались  хто  куди  міг  вигукуючи  в  пів  голосу:  «Воронок  їде!  Воронок  їде!!!»

Народу,  який  пережив  такий  рік  і  не  збожеволів  слід  поставити  пам’ятник…

(Всі  події  –  реальні.  Нічого  не  вигадано…)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342995
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.06.2012
автор: Артур Сіренко