Знову плачу у сні-
Степ приснився мені.
Мерехтить вдалині,
Знову з ним ми одні.
Ген,аж ген ковила,
Все навкруг устила
І дурман полину,
Вирива мене з сну.
Тільки очі закрив,
Чую хлопання крил.
Мчить нестримно орел,
Не втече перепел.
Знову тиша і вітер
І хитаються квіти.
Образ жінки плаский
На плиті кам`яній.
Онде обрій тремтить,
Знеба сонце палить.
Ні хмаринки,ні тіні,
Озерця лише сині,
Та не вип`єш води,
Бо солоні завжди.
І трава не росте,
Все навколо мертве.
На кургані стою.
Щось п`янке ніби п`ю.
Чи то дух степовий
Полонив розум мій-
Зброї брязкіт і гвалт
Зкимось б`ється сармат.
Сон,прошу,не тікай,
Ще хвилиночку дай.
Зачекай,я прошу.
Я нап`юсь досхочу
Дурману,дурману
Чебрецю й полину.
В ковилу упаду
І засну,і засну.
Хай накриє курай.
Сон мина,то ж прощай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341569
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 03.06.2012
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико