*Минуле*
[Яновське кладовище. Місяць у повні. Стрілки годинника ледь торкнулись півночі, а, невимовної краси відьма, Хелен уже була біля свіжої могили недавно померлої, за дивних обставин, молодої дівчини. Хелен збирала перші паростки кропиви та чорнобривців, що посадила мати на могилці своєї дочки. Складала все до торбинки і бурмотіла дивні і ледь чутні слова.
- Яка зустріч! Сама поганка Хелен! – почула відьма в спину. Це був Михаїл…]
*Наші дні*
Цілу ніч Олександра не злазила з підвіконня своєї маленької кімнатки. Все дивилася на зорі, старіючий місяць, на візерунки ледь помітних хмар, що так ліниво розганяв вітер по темно-синьому небу. І думала-думала-думала… Пригадувала все, до деталей. Все, що відбувалося в її житті з тих пір, як в ньому з’явився Михаїл, все, що знала про нього… В роздумах зароджувались плани.
Схід сонця. Промінці так ніжно торкаються її підборіддя. Вона бачить народження нового дня. А день ще не знає, що замислилось дівчині, він ще не знає, як вона його використає. А вона ще не знає, як її використає день.
Так ліниво вона йде до ванної кімнати. Вмивається. Дзеркало. Іронічна посмішка – насмішка над собою… «Ще трішки… Ще трішки…» А її кімнату вже залило сонячним промінням… Повільно опускається навколішки і, наче в маренні, читає тиху молитву.
Сьома ранку. Місто ще спить. А вона гуляє звивистими вуличками. «Так вот, какая ты, подружка Венатора…» - що це було? Як же хочеться докінця розібратися в цій історії та зробити правильний вчинок, вибір. Чи не правильний? Побачимо.»
Дівчина гуляла містом. Вона знала, що скоро має відбутись щось важливе. Проходячи біля, такого вже рідного, Катедрального костелу, почула голос:
- Я знала, что ты придешь…
Дівчина стрепенулась, обернулась і, побачивши постать, закутану в довгі ряси, спокійно відповіла:
- Так… Хто ви?
- Не здесь, деточка… Пойдем со мной. – промовила загадкова жінка і поманила дівчину рукою.
Олександра йшла за жінкою без жодних думок. Тільки бажання зрозуміти що ж відбувається в цьому місті і що вона знає про цього «Венатора».
Жіночка завела дівчину в один із львівських двориків. Дами сіли в альтанку і тут таємнича пані відкрила своє обличчя. На вигляд їй було років сорок - сорок п’ять, русе волосся й божевільно-зелені очі.
- Хм. А ты, как я погляжу, очень смелая девушка. Или просто глупа.
- Хто ви така? – запитувала Олександра, не зводячи очей з жінки.
- Я – Хелен – ведьма. Да, самая настоящая. А что от тебя нужно? Да ничего особенного, так – малость. Хочу тебе открыть глаза на твои способности и быть, по возможности, тебе учителем. – з посмішкою сказала жінка.- Видела синеву своих глаз? А то, как влияет твое сопереживание на болящих людей? А бабушку свою помнишь? Помнишь, чему она тебя учила? Ваша родинка, что есть на правом плече у каждой женщины в вашем роду? Ты же тоже ведьма!
- Припустимо. Що далі? – холодно відрубала Олександра.
- Ооо… Вижу у девочки характер закалился… Не обошлось, как я понимаю, без любезнейшего Венатора.
- Чому Ви його так називаєте?
- Потому что это его сущность. Он охотник. А мы с тобой одни из той «живности» на которую он охотится.
«Ні! Не може бути… Та й яка я відьма? Що ця жіночка таке несе…»
- Не печалься – продовжувала Хелен. – Ты можешь иметь все блага и все так, как захочешь… Я расскажу тебе свою историю. Раньше, я была сильной ведьмой. Много людей ко мне обращались за помощью – я помогала им. У меня было много учеников. - На обличчі жінки виступив жаль, - Имела неосторожность наткнутся на твоего дружка, когда на кладбище крапиву собирала. Вот он-то и постарался, что моя сила сейчас блекнет и теряется с каждым днем… И возможности совсем нет, чтоб воплотить все задуманное… Он же и с тобой такое сделает! А, ещё хуже, он тебя убьет!
- Що вам від мене потрібно?
- Не веришь мне… Хорошо, открою все карты. Ты же слыхала о его родовом проклятии? Конечно, во как глаза забегали! Так вот, он должен умереть через несколько месяцев! И мне нужно присутствовать при этом событии, чтоб заполучить свою силу обратно… Но, так, как всех моих учениц он уже «распугал», а мне нужна ведьмочка, которая поможет провести обряд, я обращаюсь за помощью к тебе… Но, что за слезинка? Таких, как он нам уничтожать надо… Иначе все будет наоборот. А мы его просто обезвредим.
- Якого саме місяця? - тривожно вимовила дівчина.
- Августа…
Тиша стояла довкола. Тихі схлипування Олександри і її роздуми. Сильний зв'язок очі в очі. Хелен очікувала відповіді, як почувся грізний голос:
- Helena, tibi ad evanescunt! Ieiunium!
Хелен вскочила на ноги, в її очах загорівся вогонь ненависті, а серце, здавалось, вистрибне прорвавши змучені груди. На вході в альтанку стояв розлючений Мисливець!
- Тibi ad evanescunt! – повторював він, дивлячись старій відьмі в очі, та підходив ближче до Олександри. Олександра смиренно сиділа на лавичці й спостерігала. Коли він втретє повторив «Тibi ad evanescunt!», Хелен втекла. Венатор опустив руки Олександрі на плечі, а потім міцно притиснув її до себе.
- Тепер ти знаєш…- прошепотів він. Сльозина дівчини торкнлася його сильної руки.
Тепер уже Олександра з Михаїлом сиділи в альтанці, один навпроти одного. Хлопець окинув Сашу своїм колючим поглядом і мовив:
- Чому ти пішла з нею?
- Хотіла розібратися у всьому цьому…
- Я ж казав не лізти в нечисті справи!
- Я ж хочу тобі допомогти!..
- Допомогти? Ти ж ладна була піти за цією старою курвою! Слабка ти людина! Тобі не можна більше довіряти. Помилився я… На рахунок допомоги – мені не потрібна нічия допомога!
Михаїл зірвався з місця, зверхньо кинув погляд на дівчину і, не менш зверхнім голосом додав:
- Удачі!
І поспішним кроком попрямував у міську суєту…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341273
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.06.2012
автор: Олеся Глібка