- Щось так голова розболілась. – Віра пришкутильгала до старого облущеного комоду і дістала звідти пакет з ліками. З шухляди війнуло солодким запахом лікарні, старого паперу і одеколону. Жінка витягнула баночку з якимись пігулками і непевно примружилась, читаючи етикетку. Потім з натугою витягнула гумову затичку з горлечка і витрусила кілька білих кружалець на поморщену долоню. Ковтнула ліки не запиваючи і пішла стелити собі постіль.
Ліжко було вузьким. Мабуть, колись це було бамбетлем, та зараз на ньому покоїлись стоси акуратно складеного одягу. Зверху їх накривала протерта простинь, на якій і спала стара. Чи зручно було так спати? Старечому тілу, нечутливому вже, було все одно.
До кімнати увійшла Ганна, сестра покійного Віриного чоловіка. За нею заскакав трилапий кіт. Він вистрибнув на стілець, а з нього на лежанку. Ганна почовгала до свого металевого ліжка, яке стояло між лежанкою і стіною.
- Сивий… Сивий.. – промовляла вона, чухаючи кота за вухом. Він в свою чергу облизував обрубок своєї лапи. Втратив він її потрапивши в капкан кілька років тому, який Михайло, чоловік Віри, готував для куниці, яка занадилась до курей. Тепер на лапу страшно було й глянути: шкіра затягнулась, та залишки кісток плесна стирчали назовні.
На дворі скрадались сутінки. Погоже весняне небо темніло. Під вікном занявчали, б`ючись коти. Немолодий вже Сивий різко припинив свій вечірній туалет і скосив вуха в напрямку нявкоту. Загавкав Дунай, його підтримали сусідські пси. Село засинало, та можна було почути ще звичну сварку сусідів.
Втомлені жінки полягали спати. Завтра ж бо чекав ще один тяжкий день. Ще стільки роботи на господарстві…
Ганна почувала себе молодою. Вона стояла на колгоспному полі, сонце палило в білу косинку на її голові, важка сапка звично лежала в руці. Жінка схилилась над землею і уважно прополювала грядку. Навчене око легко відрізняло проростки буряка від бур`яну. Ганна почула гуркіт мотору і випросталась, сперла сапу на бік, одною рукою трималась за поперек, а тильним боком іншої витирала піт з чола. По дорозі їхав трактором Василь. Помітивши її, він підняв руку і щось гукнув, та шум машини заглушив його слова.
- І тобі дай Боже! – промовила у відповідь Ганна і теж підняла руку.
З трактора вилізла Гафія, сестра Ганни, яку вона спочатку не помітила. Жінка дуже здивувалась. Вона не могла повірити очам, адже Гафія померла з два десятки років тому. Сестра стала край поля і кричала щось. Коли трактор віддалився, Ганна змогла розчути її голос:
- Ганю!... Ганю! – кликала вона.
Жінка спробувала ступити крок, та її зусилля виявились марними. Якась невидима сила прикувала її до землі.
- Ганю!... Ганю! – все промовляла Гафія. Її голос змінювався.
В очах Ганни все пливло, мутніло і темніло. Вона потрусила головою, та це не допомогло…
…Ганна розплющила очі і перше що вона побачила – це легке світіння вікна і місячну пляму на вилинялому килимі. Вона заспокоїлась, це був лише сон.
- Ганю… Ганю… - почула вона знов. Невже це переслідує її?
Стара перевернулась на інший бік, щоб остаточно відігнати від себе цей сон.
- Ганю… - покликали її.
- Що? – Зважилась відповісти.
- Ганю… встань… засвіти світло. – це був голос Віри.
Ганна встала, взула капці і пішла до вимикача. Намацала на стіні пластиковий язичок, потягнула вгору, той туго піднявся і тихо клацнув. Ввімкнулось світло. Звиклі до темряви очі, заболіли, та через хвилину вже адаптувались.
Віра сиділа, звісивши ноги з ліжка. Вона показувала на стілець, під яким стояв нічний горщик. Ганна підійшла до нього і взяла горщик. Вона подивилась на братову і тільки щойно помітила, що її нічна сорочка просочена кров`ю. Жінка поклала голову на груди і не рухалась. Ганна підійшла до неї і поглянула на обличчя. В неї були закриті очі, а з рота звисало щось, схоже на язик. Жінка взяла ганчірку і, завбачливо підставивши горщик, потягнула за червоне тіло. На дно горщика хлюпнувся величезний згусток крові. Вона оторопіло дивилась в посудину, потім взяла Віру за плечі і сперла її на спинку бамбетля.
Ганна квапливо йшла через подвір`я. Розбуджений Дунай сонно рявкнув, а потім залився гавкотом, та вона не налаяла його як зазвичай.
- Ніно! Ніно! – загукала вона через паркан.
Сусідський Пушок ошалів і метався навколо буди, дзвонячи ланцюгом і пискляво дзявкав. У вікні засвітилось світло. Почулось клацання замків і на ґанок вибігли Ніна з Василем. Вони перелякано дивились на родичку, яка стояла за парканом. Собака все маячив білим хвостом, Дунай з Топою завивали поруч, лаяло вже пів села. Губи Ганни ворухнулись, та навіть крізь галас було чутно:
- Ніно, Віра померла.
Валя прибирала в хаті. Неочікувана звістка неймовірно спантеличила її. Так, матір була старою. Більше 80-ти літ прожила вона. Та все одно це було дивним. «Розрив аорти» - констатували лікарі. Мабуть, випила не ту таблетку. Людина в віці – мало що їй під руку потрапило. Але чому вона тоді нічого не сказала Ганні? Ці думки терзали Валі мозок, та вона лише смутно зітхала.
Затерленькав телефон. Жінка зняла слухавку:
- Алло.
- Алло. Валя? Это Коля. – дзвонив брат з Одеси. - Мы уже в пути. Ждите нас около трех часов.
Жінка натиснула відбій і почала пригадувати свій сон. Їй снились родичі, яких вже давно нема в живих. Всі були щасливі і веселі, навколо метушня, приготування до якогось празника. Самотня сльоза скотилось по обличчі жінки.
- Ма`, а де морква? – в кімнату заглянула дочка.
- Ой, Тань, подивись в літній кухні. Там є такий кошик під столом.
Таня вийшла. Валя постояла кілька хвилин, розглядаючи фото колаж, що висів на стіні, і пішла й собі допомагати в приготуваннях до поминок.
Стара Палазя увійшла, стукаючи палицею, до хати.
- Миколо, ти тут? Миколо… - кликала вона сина.
- Нема тут Миколи, вони з Славіком були в гаражі. – відповіла Валя, яка якраз поралась на кухні.
- Миколо, ти є? – не вгавала Палазя.
- Дяденко, - Валя далі намагалась переконати свою тітку. – Та нема тут Миколи.
- Нема Миколи? – стара нарешті звернула увагу на племінницю.
- Нема, вони зі Славіком в гаражі.
Палазя постояла ще трохи, покрутила головою і постукала в коридор.
- Миколо, ти тут? Миколо. – почулось вже звідти.
Дівчата сиділи на ліжку і тихо перемовлялись.
- Я ще ніколи не була на похороні. – сказала Аня. – Так страшно.
- Не переживай, там нема нічого страшного. Просто сумно. – Ліля заспокоювала молодшу сестру.
- В мене якесь таке дивне відчуття, ніби… - дівчина затнулась. Її очі округлились, а рот залишився відкритим.
Ліля прослідкувала за поглядом сестри і обернулась. З-за дверей визирало перекошене, поморщене сіре обличчя в зеленій хустині.
- Микола є? – Палазя втупилась в дівчат.
- Нема… тут… Миколи… - повільно, трохи шоковано, промовила Ліля.
- Нема?
- Нема, - оговталась Аня.
Стара огляділась по кімнаті і, мабуть, переконавшись, що Миколи справді нема, пошкандибала геть.
Славік зайшов на веранду. На столі стояв трилітровий слоїк з кисляком. Чоловік взяв першу ліпшу чашку і хлюпнув туди сироватки. З цмоканнями видудлив рідину за однин підхід. З коридору вийшла жінка.
- Ти зайнятий? – запитала вона в чоловіка.
- Та, Валь. Я зараз маю зремонтувати одну деталь від машини.
- То поставиш потім столи. Візьмеш оцей, з нашої кімнати, з Ганиної кімнати, тих два, де дівчатка, і з кухні той чорний.
- Та, добре.
Валя вийшла і подалась до погребу. Славік відрізав собі ще чималий шматок ліверної і зібрався іти. Він хлопнув дверима, та язичок від замка сховався і вони не захлопнулись. Чоловік покрутив чорне коліщатко на дверях, та язичок так і не висунувся, тож він не довго думаючи пропхав через ручку віника, зачинивши двері ззовні.
Вітя зайшов до літньої кухні і побачив з дюжину жінок, які готували страви. Серед них були і його матір з сестрою.
- Тань, - підійшов він до сестри, яка саме нарізала овочі на салат. – Потрібна якась допомога?
- Піди зірви петрушки пару пучечків.
- А де вона?
- Запитайся мами.
Вітя пробрався до матері.
- Мам, де в нас петрушка росте?
- А там на початку, ліворуч від стежки.
Чоловік попрямував на город. Біля гаражу зустрів батька, який захоплено розповідав щось Миколі. Та той його не помітив. Віктору пощастило, що все це випало на його вихідні і він зміг відвідати село. Взяв з собою дочку, та шкода, що жінка не змогла приїхати. Вітя вийшов на город і пройшовся поглядом по полях. Стільки спогадів зринало в голові. Ніби ще недавно вони, малими хлопчаками, бігали на річку, яка ховалась поміж дерев, запускали в небо літачки і мріяли колись і самі полетіти за штурвалом. Ось його мрія здійснилась. Він став пілотом, але іній вже встиг посріблити частину його волосся. Отямившись і згадавши чого сюди прийшов, Вітя зігнувся над землею. Придивився уважно, надибав очима листя схоже на петрушку на й нащіпав кілька пучків.
Повернувся на кухню і дав мамі зелень. Вже збирався був виходити…
- Вітя! – почувся голос матері. – А шо ж ти моркви нарвав?
- Як моркви? – чоловік обернувся.
- Ну… та де ж вам, міським, відрізнити моркву від петрушки? – іронічно усміхнулась Валя.
- Ань, мені щось пити захотілось. – Ліля потрусила порожньою пляшкою.
- Їдем в магазин?
Сестра нічого не відповіла, а пішла до виходу, Аня попрямувала за нею.
- То хто кого тепер везе? – Усміхнулась старша, крутячи коліщатко.
Та воно не піддавалось. Дівчина посмикала дверима, вони не відчинялись. Вона визирнула через вікно і помітила віник в дверях.
- Ань, нас зкрили.
- Що будем робити?
Запала нетривала мовчанка. Сестри перезирнулись. В одне з численних вікон веранди билась муха. Ще одна хлюпалась в банці з кислим молоком, яку хтось забув закрити.
- Лізем через вікно? – несподівано запропонувала Ліля.
Обом сподобалась ця ідея і вони, не вагаючись, відчинили вікно в своїй кімнаті. Ліля зістрибнула перша і одразу ж відчула як тисячі голочок впялись в ноги.
- Обережно, тут малина. – видушила вона.
Дівчина рушила вперед, притримуючи колючі гілки, та вони все одно умудрялись вколоти. Почула як ззаду засичала Аня і тихо лайнулась. Пройшовши цей тернистий шлях вони добрались до паркану. На секунду зупинились. Перед ними був вибір: перелізти через сітку на подвір`я, чи через паркан на вулицю. Дорога через паркан здалась легшою, тому полізли тудою. Треба сказати, що дід Славік натягнув над парканом два дроти, щоб Дунай не перестрибував на вулицю і не лякав людей. З горем пополам перелізши, вони відчинили ззовні хвіртку, взяли велосипед і поїхали до магазину.
Коли приїхали, побачили одеситів, які якраз розвантажували машину. Дівчата подивились одна на одну і, не говорячи ні слова, поставили на місце свого сталевого коня і, з пляшкою напереваги, повернулись до хати тією самою дорогою, що й вийшли. Вони ніколи не шукали легких шляхів.
Все навкруги цвіло. Сонце висіло над сходом. Вітер обривав білі пелюстки і кидав їх під ноги процесії. Труну несло, за звичаєм, четверо жінок, за ними йшов священик і промовляв молитву. Купка засмучених людей в чорному рухалась за ними. Сусіди стояли коло брам і проводжали в останню путь свою знайому, родичку, сусідку, з якою прожили все життя. Церква нарядно виблискувала своїми банями. Процесія ступила на цвинтар, вимазуючи напастовані мешти глинистим ґрунтом. Нарешті всі зупинились перед свіжовикопаною ямою. Труну поставили на дерев`яні дошки. Тихий смуток панував навколо, тільки пташки попискували. Хтось тихо заголосив. Почулось рідке схлипування. Ліля стояла, обійнявши Аню за плечі. Та попри все обличчя покійниці, зігріте сонцем, здавалось гарним і злегка усміхненим.
19. 05. 2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338513
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.05.2012
автор: Dyed Fox