Присів дід на стару лаву у тінь біля хати,
Бо травневе дуже сонце стало припікати,
Сидить дивиться на вишні слухає зозулю,
А вона та не вгаває все роки рахує.
Летять вони, як ті птахи назад не вернути,
Вийшла з хати його баба не може збагнути,
Про що думає старий, дивно так моргає,
-Може щось діду не так? - у нього питає.
-Не виходить з голови ота криза клята,
Нехай буде вона, бабо, в один день проклята,
Як були ми молоді таких слів не знали,
Одні чоботи на двох з тобою лиш мали.
Вміли гарно працювати, вміли відпочити,
І окрайчиком хлібця завжди дорожити,
Давай, бабо, пригадаємо наші юні роки.
-Що ти, діду, схаменись не треба мороки.
-Не хвилюйся, - каже він, - буде як годиться,
Щось мені сьогодні вдома зовсім не сидиться,
Коли сонечко за обрій піде спочивати,
Біля нашої верби я буду чекати.
Пригадаємо стара, як колись любились,
Адже скоро п’ятдесят, як ми одружились.
Шкандиба дід до верби від вітру гойдає,
Ну, а баба на печі спати вже лягає.
Довго-довго виглядає комарі заїли,
Шкандиба назад до дому чекати нема сили,
Мучить думка лиш одна – «невже розлюбила?»,
Зайшов в хату - баба спить, як мала дитина.
Дід об стіл вгрів кулаком, де взялась і сила,
І сердито так сказав – що ж ти робиш мила?
Баба злякано відкрила свої сонні очі,
І не може зрозуміти, що з неї дід хоче.
А як пам'ять повернулась стала міркувати,
Як для неї діда гнів зараз вгамувати,
Ой дідусю вибачай я не обдурила,
Просто мама мене вчора гуляти не пустила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335473
Рубрика: Гумореска
дата надходження 06.05.2012
автор: Антоніна Грицаюк