Самотність точить з нас тварин, а може навіть в камінь,
Коли не тішить цвіт жоржин, ховаєшся у храмі,
Коли розхристані луки із сонцем посварились,
Коли обійми-кайдани у злості розчинились.
Самотність голками проткне, досягне аж до плоті,
І сміх дратує тих людей, що йдуть на верхній ноті,
Коли зелене загнило, а чорне - рідний колір,
Коли ліхтар, мов партизан задерти змусить комір.
Самотність з вовками живе і знає їхні ікла
Коли в один прекрасний день моя натура зникла,
Коли замовкли всі думки і висохли всі сльози,
Я звикла там, де ходжу я буяють сильні грози.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334437
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.05.2012
автор: Galkka