Кусаю нігті-лікті,
б’ю коліна.
Мізки забиваю і тобі й собі.
Волосся рву на голові
немов причина,
зриваюсь, зариваюсь, замикаюся в собі.
То в жар кидає,
то в ознобі б’юсь.
І не борюсь і не боюсь.
І ніби щось забула ,
а згадати годі,
хоч головою бийся об стіну.
Зіниці вже такі як горошини,
мішки кубинські під очима,
І шкіра жовта як церковний віск.
Це божевілля нескінченно-вічне
мене до дошки гробової
(а в тобі того є причина) доведе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333721
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.04.2012
автор: Катя Фея