На галявці, на травці зеленій
Сидить зайчик, такий вже вухастик.
Оком чорним косить він на мене
Й не підозрює жодної пастки.
Звісно ж, зайця я не налякаю,
Я не хочу, не можу, й навіщо?
Ми обидва – у світлому раю,
Він – маленький, а я - трохи більша.
Ну, то й що? Ми обидва – стеблини
На зеленому полі у раю.
Ми не знаєм, з якої причини
Нами править хтось, бавиться й грає.
Та той зайчик побіг за дерева,
Певно, знаючи, де його доля.
Я ж, не знаючи цього напевно,
Поспішу до пшеничного поля.
Я піду до нестиглого жита,
Столочу сокирки та волошки.
Причепити тебе. Присушити.
Ось що хочу я. Ось чого хочу.
Притулюсь до сухого колосся,
Що дощами та сонцем налите.
Я занурю в ромашки волосся
І спитаюся – як мені жити?
Я – не жінка, я – Мавка, Русалка,
Найпрозоріше дике створіння.
Я травинкою, квіткою стала,
Може, стала якимось корінням.
Я спитаюся – як мені жити,
І де доля моя в цьому світі?
І розкаже мені правду вітер,
Заспокоять тінистії віти.
Я осиці віддам те погане,
Що порушило душу і тіло.
Біля дуба старого я стану,
Обійму і скажу, що хотіла.
А він скаже, що ти – моя доля.
І він сили ввіллє в мої жили.
Йду до тебе, бо це – моя воля,
Щоб до серця тебе прихилити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328139
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2012
автор: Ліоліна