Вже насмикав пір’я з її боді-артних крил?
Не оголюй плечі: ти й так нам здаєшся Богом.
...Головне – не впасти й не сплутати кольори,
Світлофорні тіні провівши через дорогу.
Змалювавши храм (на розлогих твоїх плечах),
Не забути тих, що дзвіницями – в небокраї.
…Ти щоразу першим вночі її зустрічав.
Вона завжди хвора й завжди тебе відчуває.
Її пір’я - гостре. Від нього - на стінах кров.
Червонить дахи й проступає крізь мертві вікна.
Йдеш весні назустріч. Роздягнеш й запестиш знов.
Та навіщо їй твоя мерзла графічна вічність?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320938
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.03.2012
автор: Юлія Радченко