Присвячується всім, хто постраждав через людську байдужість і злобу.
Тим, кому не встигли...
Чи не захотіли вчасно допомогти...
Врятувати...
Безіменним..
Тим, хто мав імена...
Вічно живим у чиїхось серцях...
Кров її холола на асфальті
Нерухомо, привидом журби…
Упиваючись бальзамом фальші
Мчали геть машини, поїзди…
Не людина. Нащо їм? Навіщо?
Мертва вже. А чи жива? То хай…
І прийма їх совість компроміси:
«Завтра в церкві милостиню дай».
Перехрестя траси й залізниці.
Мчать машини… Їдуть поїзди…
Майже мертва… Тільки от зіниці,
Очі лиш живі, такі живі!
В них відбиток сонця… щастя… трави́…
Біль… хазяїн… рідний, ще її…
Холод і під’їзд… чужі квартали…
І машини рило… світ в крові…
Раптом хтось таки змилосердився.
Скрежет гальм… Відраза на лиці…
Номер, під ошийник що кріпився.
«Так… Алло , чувак, собака твій?
А… Вже ні? Та так, уже нічого…
Най здиха? Окей. Забить? Та ні...»
(Бо і так провин уже у нього),
Більш гріхів не треба на душі
Кинув трубку у штани від Nikе-у:
«Вибачай, собако, треба йти… »
А її та спина в чорній майці
Більш болить ніж рани всі страшні…
Мчать авто… Собака на узбіччі…
Згасли очі. Більше не живі…
Може хтось на цій бездушній трасі
Спиниться… Та вже не помогти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319959
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.03.2012
автор: Marika