Розрізала простір навпіл зоряниця,
Лежить просто неба земля, і їй сниться:
Дитя буде в неї в пору весняну,
Що виведе всіх з летаргічного сну.
Повірила мати у сон цей пророчий,
В Дніпрі умивалась святкова,уроча,
Змивала із себе наругу й скорботу
В руслі,переповненім горем і потом.
У муках неволі,але в непокорі
Вона народила у слізному морі
Своє отрочатко,кровинку рідненьку.
Кобзарю великий,земля-твоя ненька!
Пішла у степи,де чорніли могили,
Де дух запорожців бандури будили.
Пішла поміж люди,де плач і страждання:
Дивися.мій сину,надіє остання!
Дивися,мій цвіте,на долі козачі-
Це теж мої діти,за ними я плачу.
Арапник по плечах вкраїнських лютує,
Під ксьонза підлесне,масне:"Алілуя".
Дивився й не бачив людської провини.
Боління душі наростало невпинно.
Росло.Він складав його в груди словесні.
Пройшли в казематах найкращії весни.
Пройшли...Наче в сні...Там блудила "Причинна",
А ген бреде снігом його "Катерина"
З гріхом на руках...Отаман "Гамалія"
Воює,а далі йде тихо "Марія"...
В'ялила журба,його біль ставав згустком.
Вже серця нема,у душі чорна пустка.
До волі спішив,все боявся спізниться.
Не встиг.Тільки вірші з словами,мов криця.
Хотів для Вкраїни він кращої долі,
Хилились хрести на церквах від неволі.
Колись дзвін ридав поміж біди і лихо,
Чого в це тепер йому схлипувать тихо?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317015
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.02.2012
автор: Синьогора