Хто звик із зорями на «ти»
і світ йому дрібний, мов комашиний,
хто все життя підкорює вершини
і не боїться впасти з висоти -
біда його у тому чи вина,
що він не чує в житі цвіркуна?
Він сам не відає, що в мить таку втрача:
йому не горнеться травинка до плеча,
то не його кульбабовий жовтець
прошкує через душу навпростець.
Пелюстка яблуневої яси
з Едему прибула через часи
не в хмари десь, а все-таки сюди -
тут засвітила сонячно сади.
І навіть з колючок увесь будяк
чекає не догани, а подяк.
Там, угорі, принади є свої,
а тут гудуть так солодко рої…
Комусь – до хмар у небі, до зірок…
А на землі - комаха і звірок...
Метелик серед цвіту… Перший сніг…
Стежина, що тече тобі з-під ніг…
Благословення мамине… А ще
тепло коханих рук, тепло очей…
Напевне, в світі так ніде нема…
голубонебо землю обійма.
Тут навіть тиша вушками пряде…
І неба, як отут, нема ніде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316999
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.02.2012
автор: Omega