--Мама?.. Так, була сьогодні. Але поїхала в місто. Так, до вечора повернеться…
Марійка відверто брехала. Вона знала, що мами нема уже кілька днів і не була певна, коли та повернеться. Її телефон мовчав. Час від часу з’являвся у мережі, але відразу зникав. А їй, Марійці, залишилося ще дві сестрички. Яких нема чим нагодувати. Які, як сполохані пташенята, вглядаються у сестру, надіючись, що та зараз їх заспокоїть. Але вона не могла. Вона не могла взяти себе в руки. Заспокоїтись. Заспокоїти сестричок і йти шукати їжу. Може до бабці? Може до сестри, яку мама теж маленькою лишила на свекруху? Зозуля!
А їсти хочеться. В ларку навпроти будинку стільки смакоти! А їм же багато не треба. Хоча… Кого вона обманює? Мама ясно сказала продавщиці: нічого їм не давати.
Взяла сокиру і пішла рубати дрова. Крім голоду є ще мороз, який пролазить крізь шпарини у вікнах та стінах.
--Мама?.. Ні, нема. Не знаю… Так, снідали. Що? Яйця жарила…
Все. Не витримала. Розревлася.
Р.S. Мама з’явиться лиш днів через 10, коли закінчаться гроші, які отримує на дітей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315297
Рубрика: Нарис
дата надходження 19.02.2012
автор: Олена Іськова-Миклащук