Вона називає матір "Валька", а батька - "Юрка". Натомість діда, ще живого, в міру своєї старості здорового і досить бадьорого - "батько". А покійну бабу згадує не інакше як "мамка". Таке все заплутане у молодому житті нашої Юльки. Може, й є чиїсь дороги - рівні й широкі, наче сучасні міські проспекти. Юльчина до деякого часу нагадувала вузеньку звивисту лісову стежину - ідеш-ідеш, і куди вийдеш - не знаєш. На цій стежині так багато було зла, потворності й брехні, що при здоровому глузді - як не здивуватись, що вона ще й досі жива-здорова, наша красуня. А Юлька й справді - красуня. Ні, не анемічна сучасна фотомодель, а справжня красуня - поза часом і модою: довге руде волосся, зелені великі очі і пухкенькі губки бантиком. Вона нагадує весну, така життєрадісність і свіжість є в її кругловидому личку й фігурці з тоненькою талією і виразною наявністю всього того, що жінку відрізняє від чоловіка. Дивлюсь - і лякаюсь подумки: по лезу бритви вийшла в доросле життя ця красива дитина.
Діти по-різному приходять у наш світ. Буває, дитинку довго очікують, вимолюють, кличуть. Буває, планують, і радіють здійсненню планів. А є діти, що просто трапляються. Трапляються, як, даруйте, побічний ефект певного роду задоволень. Грубо, правда? Воно взагалі грубе й жорстоке - наше доросле життя. Юлька трапилась. Причому, не де-небудь, а в Глевасі. Жителям Київщини пояснювати не треба, що це за місцина. У мешканців кожного регіону є такі топографічні фіглі - народним еквівалентом психіатричної лікарні стає назва місцевості, де ця лікарня розташована. У волинян, наприклад, це - Ліпіни. Коли кажуть "він у Ліпінах", то мова йде не про місце перебування, а, вважай, певного роду діагноз. На Київщині "Глеваха" - теж не стільки назва селища, скільки... ну, ви зрозуміли. Юльчин батько - той самий вже міфологічний тепер "Юрка" - лікувався там від алкоголізму. А мати - ще більш міфологічна "Валька" - теж лікувалась, проте діагноз зараз можна встановити хіба у лікарняному архіві. Так вони й познайомились. Зрозуміло, що народження дитини навіть тінню до їх не зовсім здорових голів не приходило. А вона взяла й трапилась - маленька донечка, немовлятко. Від її простої історії холоне кров у жилах, наче всі пороки нашого суспільства зійшлись у одній точці - долі цієї зовні надзвичайно вродливої дитини.
- Моя біологічна мати, - так Юлька називає жінку, яка її народила, - відмовилась від мене чи не після того, як народила. Покинула у пологовому будинку. Потім мене перевели у дитячу лікарню, поки оформляли документи у будинок малютки. Ці документи побачила подруга сестри мого батька, і сповістила родичів, що мене забирають. Баба з дідом порадились і оформили опікунство. Все, що я пам’ятаю про свою матір, що вона була дуже вродлива, й ще - білу одежу на ній. Потім тітки казали, що вона була кришнаїткою. А з батьком вони познайомились у психлікарні, де він лікувався від алкоголізму. Дід знає родину моєї матері, каже, що там всі - п’яниці і злодії. Батько мій після зникнення матері ще раз одружився. Його нова пасія народила дочку, так що по батькові я маю сестру - глухоніму, ми з нею майже не спілкуємось. Я не можу забути слів батькової дружини: "Юра, ти ж розумієш, я не можу прийняти твою дитину, я не справлюсь з нею, вона мене дратує і зовсім не слухається".
У кінці дев’яностих баба з дідом виїхали з Білої Церкви жити у село, і мене забрали з собою. Там прогодуватись було легше - був город. І зараз я плачу, коли буваю у тих місцях. Я й досі люблю село. Мабуть, не стільки людей, скільки сільську природу, бо вона, а не сусідські діти, була моєю подружкою. Я любила блукати лісочком за нашим городом, левадами коло річки, - це були єдині місця на всім світі, де мені було затишно і спокійно. Бувало, ляжу на лузі за городом, занурюсь лицем у траву, розкину руки й мені здається, що я обіймаю всю землю.
Батько навідував мене, привозив цукерки, - то була така радість! Цукерки я ховала по різних місцях, це у мене називалось "робити запаси". Потім, коли батько їхав, я витягала ті ласощі й потроху їла, уявляючи, що він тут і щойно мені їх дав. При зустрічі я весь час намагалась на ньому повиснути. Одного разу йому це набридло, й він сильно вдарив мене по м"якому місцю. Біль був такий, що я мало не втратила свідомість, і вже потім більш до нього не підходила, поки він і не помер.
У школі я вчилась погано, ніхто мною не займався і не цікавився. Баба з дідом гнали самогонку і торгували нею, щоб заробити трохи грошей до пенсії. Однак, коли моя вчителька сказала їм, що я можу залишитись на другий рік з "двійками", вони вирішили переїхати назад у місто, благо, будинок у Білій Церкві не продали. Там жили дві молодших батькових сестри. Дівчата приводили чоловіків різних просто додому. Так що про інтимні стосунки між чоловіком і жінкою я дізналась не з романтичних книжок, - усе відбувалось перед моїми очима. Потім, як довелось брати довідку для навчання, я бачила їх амбулаторні картки у вендиспансері. Яких діагнозів там тільки не було! До підліткового віку я вже так відбилась від рук, що баба, боячись, що я почну гуляти, повела мене у церкву, у недільну школу. Вона розраховувала, що так мої проблеми самі собою десь дінуться. Марні сподіваннячка! Проблем стало ще більше. Я не могла ніяк зрозуміти свою бабу: на тижні вона варить самогон і торгує ним (смерть сина від горілки її нічому не навчила), сама своїм дочкам наливає, заплющує очі на їх походеньки, а в неділю у церкві молиться - свята та божа.
Одного разу молодь в церкві на мене за щось "наїхала". Я вже зараз не пригадую, за що. Всі були проти мене, тільки одна дівчина - Інна - прийняла мою сторону. Вона прийшла до нас у церкву з матір"ю, їх батько потрапив у тюрму (вона казала, що його посадили даремно, і я - наївна - вірила). Після молодіжного зібрання ми з Інною вийшли з церкви вже подругами. Пішли у бар. Підозріло дивлячись одна на одну, замовили собі пиво. Потім я питаю:
- А закурити слабо?
- Чого ж - слабо? Давай закуримо, - вона відповідає.
Я витягаю з сумки цигарки, - значить курити я почала ще раніше. Бачте, я навіть забула, коли. З того часу все для мене стало на свої місця: у церкві всі люди прикидаються добренькими й святими, а не тільки моя мамка. А вдома всі курять, п’ють і ще невідь чим займаються. Така поведінка - то норма життя. Потім із тюрми прийшов Іннин брат і почав за мною упадати. Питання, чи й брат був ув’язнений ні за що, у мене вже не виникало. Мені здавалось, що така партія для мене - якраз рівня. А ще мені подобались всілякі екзотичні мужчини, чорношкірі, наприклад. Інна познайомила мене з двома африканцями - музикантами. Вони були значно старші. Коли я йшла на дискотеку, чи на побачення, я завжди молилась, щоб Господь уберіг мене від зґвалтування. Ви знаєте, у мене думки не виникало, щоб не піти туди, а тільки молитва, що Він уберіг. І Господь мене беріг!
Страшно подумати, що могло би статись, якби на той час у моєму житті не з"явились інші люди - мої названі батьки, я їх називаю "хрещені". До тьоті Галі і дядька Андрія мене привела Оля - знайома з церкви. Вона сказала, що у них вдома - недільна школа й там збирається молодь. Раніше я не бувала у таких квартирах - гарний ремонт, красиві меблі, чистота. Тьоті Галі і дядька Андрія я спочатку дуже боялась, вони видались мені такими строгими. І дуже розумними. І ще розумним був їх син Богдан. Хоч він і молодший од мене, мені завжди було трохи соромно, що він стільки знає, на фортепіано так красиво грає, а я - невіглас в усьому. За час існування цієї домашньої недільної школи через їх домівку пройшло щось із тридцятеро дітей різного віку. Зараз вони всі вже дорослі, розійшлись по своїх життях. А я лишилась. Вони прийняли мене, як власну дитину, і я відчуваю себе їх дочкою. Спочатку їх життя здавалось мені нереальним. У цій домівці все було не так, як у нас. Тут ніхто не брехав і не лицемірив. Всі речі називались своїми іменами. Від нас, дітей, ніхто нічого не приховував. Тут я уперше зіткнулась із такою неприкритою правдою про себе, свою брехню і лицемірство, що часом хотілось кричати, чи бігти світ-за-очі. Тут не спрацьовували мої дотеперішні подвійні стандарти. Довелось каятись у тому, що пила, курила. Довелось вчитись говорити правду. Було попервах дуже соромно. Тепер я вже звикла, що така прямота потрібна в першу чергу мені. Тьотя Галя найняла мені репетитора з англійської і попросила свою подругу - Аллу Василівну - позайматись зі мною українською мовою і підготувати до вступу в інститут. Спочатку мені було навіть смішно: мене - трійочницю - в інститут. Однак, мої хрещені взялись за мене міцно. Ганяли по шкільній програмі, примушували вчитись і вчитись. Мій вступ до педуніверситету став для всіх і святом, і несподіванкою. Я думаю, вони й самі не вірили, що я вчитимусь десь вище, ніж у педучилищі.
Вчитись мені дуже важко. Я погано запам’ятовую, повільно читаю. Те, що іншим дається без бою, від мене потребує каторжної праці. Бувало таке, що мені хотілось все покинути. Мої хрещені переконували, що від такої праці обов’язково мусять бути результати. І сьогодні я вже бачу, що однокурсниці, які звикли без напруги вчитись, здають позиції. А я з посередньої студентки стала відмінницею. Це, як каже Алла Василівна, спрацював закон переходу кількості в якість.
Мої хрещені батьки навчили мене: якщо рішення прийняте, завжди дається можливість для його втілення. Наприклад, я довго боялась і не хотіла шукати роботу. Мені здавалось, що потрібно спочатку закінчити магістратуру, і тільки потім йти у школу викладати. Я ж не бідую - є стипендія, є пенсія, - грошей вистачає. І я робила якісь слабенькі рухи - типу, я шукаю роботу, й при кожній невдачі виправдовувалась, мовляв, не таке просте діло - знайти у Києві місце вчителя. Навіть дратувалась, коли мої вимагали наполегливіше шукати: де я її знайду? Потім зі мною "серйозно поговорили". Це такий процес - "серйозно поговорити", що мурашки по шкірі, я дуже боюсь таких розмов. Щоразу переживаю, що мені скажуть:" Все, Юлька, живи сама, як собі знаєш!" Цього разу мені пояснили: проблема не в тому, що немає в Києві роботи, а в тому, що я не хочу (не "не можу", а не хочу!) її знайти. Я подумала, що скоро закінчується термін виплати пенсії. І на що я буду жити? Як тільки я зрозуміла, що робота мені вкрай потрібна, вона відразу знайшлася.
Мої учні і колеги називають мене Юлія Юріївна. Інколи, чуючи це, я згадую колишню подругу Інну, її брата, моїх чорношкірих залицяльників. І думаю про те, як нереально давно це все було. Наче й не зі мною. Є тільки вдячність: я просила Бога вберегти мене, - і Він вберіг. І страх втратити свою хрещену сім"ю. Хоч я й знаю, що нікуди вони не дінуться, однак, боюсь - нічого не можу з собою вдіяти. Може це - страх Божий?
Дивлюсь на Юльку і радію: її поважають колеги й батьки її учнів. А подруги-студентки напівжартома називають "радянська вчителька", - не можуть змиритись з тим, що серйозній Юлії Юріївні нема коли гуляти по кафешках. І хлопця вона теж не має - часу не вистачає. Хоч про сім"ю мріє, і про діток.
- Це, мабуть, ненормально, але я не хочу безвідповідальних стосунків, - каже вона нам, - я хочу справжню сім"ю, віддану.
- Ну, ти даєш! - Сміємось ми, - коли це мрії про сім"ю стали ненормальними? Ненормально, доню, жити аби як. А про діток і чоловіка мріяти - абсолютно нормально. Мрій! У тебе все вийде.
... Дивлюся я на неї і думаю: досвід нації, суспільства - це досвід великої кількості Юльок. Нам теж дістались гени батьків, понівечені страхом перед репресіями, прокляті за братовбивство, скалічені злодійством на рівні інстинкту, отруєні брехнею, щедро залиті горілкою й самогоном, спотворені подвійною мораллю. З таким багажем як вижити нашим душам? Юлька вижила й продовжує жити вірою, страхом Божим, волею і тяжкою щоденною працею. Віра і воля мають силу змінювати генетичні коди. Правда-правда, запитайте у генетиків. Або просто погляньте на нашу Юльку. У деякому сенсі вона для мене - то Україна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314029
Рубрика: Нарис
дата надходження 14.02.2012
автор: alla.megel