Забившись у куток, обхопивши коліна руками і схиливши голову, я сиділа налякана в глибині своєї душі. В серці поселився відчай, важкий камінь тиснув на легені. Я так хотіла заховатись ще далі, ще глибше, але виявилось, що моя безмежна душа має досить чіткі межі. Страх відкрити очі вже минув і я майже звикла, майже зрозуміла побачене. Підвівши очі, переді мною з’явився той самий Біль. Він ходив коло мене і з усіх сил бив серце. Воно скажено калатаючи металось у грудях. Поруч стояла Тьма. Раніше я думала, що вона одягається в чорний, а на ній була біла мантія, і лише простір навколо неї здавався темно-пустим. А може й справді був таким. Навколо ходили тіні, точніше плавали, ніби летіли. Через декілька хвилин я почала впізнавати в них свої бажання, які залишились від тої дитини, яка ще не була мною. Від них віяло гнітючою печаллю і жалем.
Де поділась я? Дивлячись на це пусте місце, яке залишилось від мрійливої душі, я не вірила очам. Дуже хотілось, щоб це виявилось звичайнісіньким жахливим сном, який минає з приходом світанку. Хотілось вірити, що від моєї душі залишилось більше, ніж я бачила. Починаючи розуміти, хто я, всередині утворювалась величезна діра і в неї падали всі спогади і надії, думки і слова. Раптом якась з тіней обернулась в мій бік. В неї не було обличчя, але була рішучість. Наближаючись до мене вона почала збільшувати свою швидкість, ніби намагаючись пройти крізь мене, та її зупинили мої кам’яні груди. Відлетівши на деяку відстань, вона зупинилась і довгий час дивилась в мої перелякані очі. Вона знову повторила свою спробу і цього разу їй вдалось. Здавалось крізь мене промчав гарячий вітер і Біль своїм молотком декілька разів вдарив мене у груди. У мозку щось закопошилось і почали виринати з глибини, з якихось давно забутих відділів, на які вже встиг лягти солідний шар пилу, спогади. Я згадала, як мріяла стати Людиною, допомогати людям і віддавати їй все, що маю. Я колись хотіла залишити по собі гарну пам'ять. Колись…
Колись в моїй душі не було нічого, крім світла і впевненості. Чому все пішло з приходом самотності, залишивши мене напризволяще, віддавши у руки цих моторошних створінь? Жаль, великий жаль охопив мене своїми руками і намагався стиснути горло. Я майже заплакала. Майже. З очей посипалась сіль.
Стіни душі почали хитатись, ніби їх щось добряче трусило. В двері зайшли Страждання. Схожі на моторошних давньогрецьких богів, повелителів підземного царства, вони пройшли крізь душу, мов тут головні. В них також не було облич. Але був гарний слуга. Слідом увійшов Страх. І ,лиш поглянувши на мене, він змусив все моє тіло і душу завмерти від усвідомлення його величної і жахливої влади. Мені стало страшно, від думки про те, що я не маю сил протистояти могутності цих створінь. Я ніхто в порівнянні з ними.
Захопивши душу, вони стали володарями мого життя, яке згодом перетворилось на жалюгідне існування. Так хотілось втекти. Але, на превеликий жаль, я стала заручницею не лише цих монстрів, а й свого мозку. Точніше його правої півкулі. Вона весь час намагається переконати ліву в своїй правоті, що ніби так і має бути. Ніби, так краще. Та усвідомлюючи всю цю ситуацію інша розуміла, що це гибель. Я борсалась в багні разом з своїм лівим мозком і сподівалась, що страх нарешті перестане на мене витріщатись.
До душі заходили все нові і нові жахіття : після Страху увійшов Переляк разом з дружиною, за ними приповзли Сумніви і Тривоги, які привели з собою Ненависть і Зневагу. Завітав також Холод, за ним Війна. Останньою зайшла Байдужість. Я вже мовчки дивилась на цю процесію, невзмозі більше змагатись з цими Почуттями. Хоч вони залишились. Дивлячись на те, як ці потвори забирають в мене останні сили і танцюють під мелодію, написану Відчаєм, в мені поступово прокидалось одне з моїх людських почуттів. Було таке відчуття, ніби ти його знаєш, але не можеш згадати його назви. Здавалось, легені почали тертись об серце і груди спалахнули. Мені було соромно!!!
Я усвідомила, що тут не сама. Не сама терплю цю наругу над своїм життям. Мені так хотілось закричати, розірвати ті невидимі кайдани, які забирають мою незалежність. Та більше не хотілось тікати. Тепер мені хотілось послати цих покидьків далеко і на довго. За Соромом увійшов Гнів. Він дивився на мене. Зрозуміло хто тут винен, хто слабак і невдаха.
Тепер я зрозуміла, чому так довго не корилась і не приймала своїх небажаних гостей – поруч, притулившись до мого правого боку, сиділа Совість…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310673
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.02.2012
автор: Озелла Радукевич