Замерзла птаха на вікні твоєму,
захрипла пустота,
до берега не так далеко,
І лід скриває воду темну,
базальт хова тіла загиблих
Під небом нестерпним,
Забитим холодним безмежжям…
Я певне скидатиму це все на нерви,
не мій стиль життя - роль рокової стерви,
чи поміж люду розчинником зникати,
загадувати наперед причину страти
А лиш бороти в собі гнів, образи, мати.
Забудь. Замерзла птаха твоя. Кличе спати.
І знову відкривати роздоріжжя
На тій сторінці, що й учора вранці,
І помережене ягіддям білосніжжя,
В зимі горить, а ми кружляєм в танці.
Стече з грудей краплина молока на місто
Раптово викличе туман.
На шию - крижаних думок намисто -
Намів мені самообман.
- Чому так холодно тобі?
- Горить сердечна туга.
Не долітаю думою до мого друга.
І у зимі -
Закостенілі руки.
Мов гаркіт у самотнього крука
Мій хрипкий голос.
Кругова порука.
Люблю щосили, милий, дай же знак!
Я битимусь в вікно скляним крилом!
А ти все дивишся крізь мене і я лечу навзнак…
Твоя віддана птаха зимових канцон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309335
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2012
автор: Хельга Ластівка