Мої крила вже втомились,
І не хочуть вже літати.
Так, не хочуть… Помилилась,
Коли вирішила стати
На рівні із мрійниками.
Не хотіла, та зробила.
І своїми же руками
Ледь сама себе не вбила.
Я не знала, що я знаю
Про свої думки, про мрії.
Та відчула, що втрачаю
Безнадійну я надію
Лиш тоді літать схотіла,
Лиш тоді я породила
Одержимість. Так, я вміла
З мрій створити собі крила.
І створила. А де ж радість?
Чи втекла, чи десь сховалась?
Лиш жорстока безпорадність
З мене голосно сміялась.
Бо хотіла я злетіти
У країну мрій казкову,
Та забула, що зустріти
Треба мрію кольорову.
Я забула і про крила,
Про напівживу свідомість,
Й одержимість ледь не вбила
Мою душу. А натомість –
Почала її судити
За бездумність із думками;
Намагалась пояснити:
Не така вона й погана.
Що без неї, може, й гірше
Бути в світі. Розпочнемо
Делікатне вбивство грішних
Мрій, думок. Та чи знайдемо
З одержимістю приємний
Склад думок, які сховались?
Бо думки – то склеп таємний
На замку. Не дочекались
Відкриття, бо підсвідомість
Не схотіла показати,
Що таїть у собі совість,
Що зуміла поховати
І себе, і одержимість,
Навіть мрії поховала.
Й, на свою пропащу милість,
Крила втомлені зламала.
Я на землю впала важко…
Крила втомлені спочили.
Стало тяжко, дуже тяжко.
Та ж вони цього й хотіли.
Я не знала, окаянна,
Що в душі життя вирує,
Бо була я вічно п’яна
Від краси, від мрій. Не чую
Я що й зараз шепчуть думи.
І не чую,і не бачу,
Чи не слухаю я шуму,
Що в душі існує. Плачу.
Плачу, плачу! Не втихаю.
Хоче серце помирати!
Ні, я виживу – я знаю.
Треба трохи зачекати…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308822
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.01.2012
автор: Fata Morgana