Мої батьки поринули у вічність...
Раптово й тихо, ніби жартома.
Пішли на день, що було нам за звичність,
Та йдуть роки, а їх усе нема.
Калина цвіт на ягоди міняє,
Із винограду вже вино терпке.
А батько все додому не вертає,
Що й стежка не пригадує таке.
Заглянь-но мамо, хоч би на хвилину,
Зайди до хати, сядь біля вікна.
Думками я завжди до тебе лину,
Та жаль проймає – поруч не вона.
Не та вже хата, де ми проживали,
І всохла груша. Похилився пліт.
А ми так довго, рідні, вас чекали…
Та ви не йдете і зникає слід
Одвічний гріх дітей, які забули
Батьківську мудрість, що добро несе.
Як часто біль від наших слів відчули!
Як рідко дякували ми батькам за все!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308510
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.01.2012
автор: Міла Савченко