Вже засватали й ледь не гуляли весілля,
Все цвіло тихим цвітом – і дівчина, й сад.
Лиш немає Пилипа. Зів’яло все зілля,
Розійшлися і гості, і дружки, і сват...
І лишилась сама. Тільки мати щось вийшла,
Чи останнього гостя до воріт провести,
Чи заплакати тихенько, що донечка лишня,
І пора би їй в хустці жіночій цвісти...
Бо ж, як писанка, гарна, як веснонька, ніжна,
Сині оченьки, мов ті волошки цвітуть.
Роботяща, як день, усмішка білосніжна,
Довгі коси... Та щось свати зовсім не йдуть...
От засватав...І зник. Залишилася в хаті,
Поряд – мати, яка любить і береже.
Та хіба цілий вік їй отут дівувати?
Чи чий гріх, чи свій гріх в душі тяжко несе?
Похилилась і свічку задмухала тихо,
Сльози мовчки утерла з заплаканих віч.
«Ти куди? Ще спіткає тебе яке лихо,
А надворі – серпнева, хоч й зоряна, ніч.»
«Не хвилюйтеся, мамо. Пробачте, я мушу...»
«Чи топитись? Не йди, не бери в душу гріх.»
«Ні, до річки не піду. Бо й так маю душу
Дуже тяжку. Стомилася я від усіх.
Чи жіноча то доля, чи то та неволя,
Що для серденька не віднайти голубка?
Життя довге, мов поле, І в всіх стигле, мов поле,
А моє - мов холодна і слізна ріка.»
Лиш вийшла за тин. Тихо стрічку знімала,
Кинула у струмочок, що поряд тече.
Подивилась у небо... Й калиною стала,
Що ночами травневими рясно цвіте.
«Доню, доню...» - і голос почула тихий:
«Мамо, стань коло мене й зі мною цвіти.
Разом переживемо і вітер, і лихо,
Разом будемо квітнути й разом рости...»
Тихий вітер не чув, що їй мати сказала,
Тільки вранці, коли сонечко піднялось,
Дві калини в намисті під тином стояло,
Кажуть люди, нізвідки край поля взялось.
Так і квітнуть вони біля житнього поля,
Соловейко гніздечко щороку в них в’є.
Кажуть люди, що ніжна жіноча доля
В білосніжних суцвіттях калин цих живе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306166
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2012
автор: Оля14