Ексстріт... Лексстріт... Постстріт... нарешті, Екшнстріт...
Я брів хтозна-куди, немов примара.
На Екстрімстріт дав Бог Її зустріть –
вона ішла в Едем з Волосожару.
Там відчував: “З глухих – глухий це кут!
Хоч причаститись треба наостанок...”
І пив свої останні п’ять секунд,
як спрагу п’ють вітри з гнилих бляшанок.
До того вже продав, продбав усе
і “макарони сіяв крізь шкарпетки”,
тож вирішив: “Ось виграш мій несе
ця Муза зла російської рулетки!
“Сміт-Вессон”?! Хоч якийсь, та інтерес...
Гай, визирну на мить у світ з пітьми лиця,
бо смерть таки... останній наш протез,
надія-фікс на мир, залізна милиця.”
Спитав: “Пора? Та я ж уже там був,
і з Пекла повернувсь для післямови!”
Вона ж відповіла: “Смерть – це табу!
Я – жриця і посланниця Любові.
А хто ти є: Анонім... Ім’ярек?”
Стояла-мінилась Спокусниця-Війни-Ласк,
така ж, як малював Тулуз Лотрек.
Нітрохи після того не змінилась!
Всміхнулася: “Ввижаються жахи?
Нагірної долаєш притчі ти тиск?
Плати! І відпущу тобі гріхи.
Ти ж, начебто, збирався причаститись?..”
“Самиця! Всі ви – на один копил, -
подумав я. - Шалави заголовні!”
І, зрештою, недорого й купив –
за “сім мішків гречаної бавовни”.
Я діяв за “Посібником для Юд” –
узяв, як річ бездушну й бездиханну,
бо знав: “Немає тих, що не дають,
є ті, що брешуть, просячи, погано.”
Хамив: “Княгиню виловив з багна!
Таку шикарну кралю заарканив!”
Та, раптом, відгукнулася вона,
прорікши: “Я просяяна зірками!
Безкрая я! Я – крик, укус змії!
Джульєтта я, Ромео мій забутий!”
Сахнувся... Бо відчув, що з вуст її
всотав і сам космічної отрути.
Над нею (в ній!) я кондором завис.
І “про запас” крав щастя те оманне.
Віддав душі пожарище за вись
над берегом стрімкого автобану.
Коли її приспав картонний “скит”,
мов Прометей, регенеруючи, я вив ще!
І муркотів у нас в ногах бездомний кіт,
себе Котом Домашнім уявивши.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305798
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.01.2012
автор: Олег Гончаренко