Люди виходили з холоду і поступово
знаходили свої марева у кроках сердньовіччя,
коли ще занедбані будинки
виростали на прозорій землі.
На пальцях загоювалися рани
від завчасної зливи,
і зелень більше не росла по тілу.
Їх зламані шиї бовталися на деревах,
немов новорічні кулі,
і піною крився місяць.
Аж із приїздом якогось індіанського джаз-гурту
вікна у їх домівках розпорювали повсякдення,
хоча до цього вікна
вважали повітря своєю суттю.
Зграя подихів у тихому своєму болю
не достає навіть ніг,
і стрімко йде за борт.
Люди виходили з холоду
і дороги зшивались у єдиний простір
вдячного зимового міста.
Проходити крізь стіни вони навчились
у кращих з тих, хто був останнім,
хто вишукував хоча б якісь сходи
до сонця. І було те сонце над бровами.
Між кулями проходять
і стоять.
Та лютий надихає синів своїх
розмовляти на пташиній мові.
А холод тепер під серцем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303283
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.12.2011
автор: Хаген