Зустрічаю землячку свою у чужій стороні,
Така горда вона й переконана в тому,
Що їй краще живеться отут, в чужині
Й не бажає вертатись до рідного дому.
Я питаю себе, чи змінилась і я?
Серед звичок чужих я у смутку німому,
Тут для мене життя зупинило свій плин
І лиш думка пульсує: скоріше додому!
Там бурхливії ріки течуть і круті береги!
Оту їхню красу я всім серцем вбираю,
А отут не майбутнім – минулим живу
І щоночі по росяних травах блукаю.
І приходить у сон рідний дім і поріг0
Кличе, манить до себе заквітчана вишня.
Повертаюсь додому, а серце щемить...
Я вже інша. Не та. Не колишня.
Зачерствіла душею. Пропало кудись співчуття,
А у пустці душі тільки вітер гуляє,
Не позбав мене земле святого свого джерела,
Яке кожну людину на світі тримає.
Мов засохла травинка, живу я отут.
Чого, земле моя, ти мене не плекаєш?
А у відповідь чую: подумала ти,
Що надбала? І що ти втрачаєш?
Валданіо, квітень 2004
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302703
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.12.2011
автор: Ольга Струтинська