Оповідь про інтернат. Р. 2.

2.
                 Михайло    з’являється    несподівано,  ніби    виростає    з-під    землі.    Ти    вже    й    не    очікуєш    на    нього,  ти    поринаєш    у    якісь    тривалі    внутрішні    монологи.    І    раптом    озираєшся  –  ось    вона,  зустріч…    
                 Нагальні    справи    таки    витягли    мене    з    кімнати,  і    в    місті,  стоячи    на    тролейбусній    зупинці,  я    побачив    свого    товариша.
                 Михайло    теж    виявився    пильним:    трохи    не    з    десяти    метрів    почав    посміхатися    й    розмовляти    зі    мною.    
                 –  І    знаєш,  –    випалив    він,  наблизившись    впритул,  –  я    ледве    не    поїхав    туди    із    знімальною    групою…
                 –  Куди?  –  запитую    дивуючись.
                 –  Хіба    не    чуєш?  –  крикнув    телеоператор,  –  До    твого    інтернату!…    В    останню    мить    замінили…    Відрядили    на    виставку.
                 Михайлове    повідомлення    викликало    в    мене    нервову    посмішку.    Одразу    пригадалося,  що    12    років    свого    життя  –  ще    за    Радянського    Союзу  –  я    пробув    у    закритому    спецзакладі    з    красивою    назвою    “школа    санаторного    типу”.    Там    і    навчали,  і    лікували.    Ну,  й    виховували,  звичайно.
                 –    Тобі    пощастило,  –  кажу    до    товариша,  –  Навіть    не    сумнівайся…    На    виставці    можна    вино    пити    безкоштовно    і    пряники    їсти    до    несхочу…    А    в    інтернаті    що?    Каша    та    борщ…    Ще    й    погана    криміногенна    ситуація    довкола:    трупи,  маніяки    і    таке    інше.
                 Мишко    реготнув:
                 –    От    меле    й    засипає!    Та    ти,  певно,  злочинців    і    в    вічі    не    бачив!
                 –    Зате    чув,  як    вони    стукають    у    вікно,  –    іронізую,  –    І    це    ще    не    все!    Вихователька    з    паралельного    класу    казала,  що    на    алеї    поблизу    інтернату    бачили    “снігову    людину”.
                 Мишко    сплеснув    руками:
                 –    Господи,  я    вже    жалкую,  що    не    поїхав!    За    цим    типом    увесь    світ    бігає,  кореспонденти    летять    хтозна-куди…    А    він    тут    під    боком!    І    мовчить,  не    озивається!…    Завтра    ж    буду    вимагати    відрядження!…
               –    Чуєш?  –  студент    змінив    інтонацію,  –    Може,  то    якийсь    дурень    маску    кінг-конга    надягнув?
                 Я    намагався    не    сміятися,  але    марно.    Зареготав    так,  що    пасажири    на    зупинці    почали    сіпатися.
               –    Вразив    ти    мене,  –  весело    мовив    товариш    по    хвилі,  –  Ану    ще    розкажи    щось    про    інтернат…
                 Наша    розмова    набувала    звичних    форм.      З    тією    різницею,  що    Михайло    відмовився    від    своєї,  сказати    б,  вступної    частини    і    майже    одразу    передав    слово    мені.        
                 Я    не    став    довго    думати    й    запропонував    товаришеві    випадок,  який    нібито    мав    підтвердити    мої    слова    про    розгул    злочинності    в    районі    інтернату:
                 –    З    достовірних    джерел    стало    відомо,  що    колись    у    нас    на    географічному    майданчику    відбулася    бандитська    розбірка…    Здоровенні    мужики    в    товстих    кожухах    пів-години    борсалися    в    снігу.    Потім    в    оглядове    віконце    показували    посвідчення    майорів    КДБ    і    вимагали,  щоб    їх    пустили    переночувати.    Але    наші    чергові    виявилися    не    в    тім’я    биті    –    дверей    не    відчинили    і    змусили    непроханих    гостей    розійтися…
                 Михайло    пильно    поглянув    на    мене    й    запитав:
                 –    То    виходить,  сам    ти    не    бачив?…
                 І    ми    голосно    зареготали.    Якусь    мить    не    було    чути    гуркоту    машин.    Я    обійняв    свого    друга,  щоб    не    впасти.    А    він,  втрачаючи    контроль    над    собою,  заліз    рукою    до    моєї    кишені.    Люди    на    зупинці    оглядали    нас    і,  напевно,  думали,  що    двоє    п’яниць    набралися,  не    очікуючи    вечора.
                 Звичайно,  задля    сміху    я    змалював    події    на    географічному    майданчику    в    перекрученому    вигляді.    Насправді    тоді    зійшлися    міліціонер    та    злочинець.    І    билися    не    на    життя  –  на    смерть.    Аж    нарешті    вуркаган    завдав    удару    ножем    і    накивав    п’ятами.    Закривавленому    правоохоронцеві,  ясна    річ,  довелося    звернутися    по    допомогу  –  до    наших    чергових.    Але    вони    виявилися    такими    наляканими,  що    не    подивилися    ні    на    поранення,    ні    на    посвідчення.    І    бідолаха    був    змушений    самостійно    добиратися    до    свого    відділку.
                 –    Сам    не    бачив…  –    чи    то    кричав,  чи    то    гарчав    я,  –    Це    трапилось    у    вихідний    день…
                 Я    почувався    на    сьомому    небі    від    щастя,  бо    завжди    дуже    радію,  якщо    доводжу    когось    до    істеричного    реготу.    А    Мишко    просто    плакав    від    сміху.    І    його    сльози    могли    вільно    текти    по    руці    –    до    моєї    кишені.
                 Прийшовши    до    тями,  я    вирішив    розвинути    успіх,  якого    досяг    несподівано.    І    наступна    оповідь    мала    бути    ще    цікавішою…
                 –    Інтернат,  –  кажу,  –  взагалі    дуже    дивний    заклад.  
                 –    Мабуть,  –    посміхається    Михайло,  –    Оточення    зобов’язує.
                 Обіймаю    друга    за    плечі:
                 –    Є    ще    кілька    моментів…    Ось,  наприклад…    Уяви,  біля    дошки    стоїть    учителька…    Уявив?
                 –    Так,  –    каже    Михайло,  заплющуючи    очі,  –    Вона    гарненька?
                 –    Гарненька,  –    відповідаю,  –    але    в    білому    халаті…
                 Телевізійник    підняв    вії    й    подивився    так,  ніби    почув    щось    двозначне.    Я    не    дав    йому    опам’ятатися:
                 –    Уяви    виховательку,  яка    розповідає    дітям    про    Леніна,  яка    говорить    про    загрозу    з    боку    Америки    і    яка    закликає    до    пильності…    Ну,  що?…    Вона    теж    у    білому    халаті…    Уявляй    далі…    Шкільна    лінійка:    гудуть    горни,  б’ють    барабани,  ти    йдеш    рапортувати    і    зупиняєшся    перед    піонервожатою…    Вона    з    червоним    галстуком,  зі    значком…    І…    Правильно!    У    білому    халаті!…    Словом,  усі    співробітники    там    –    у    білих    халатах…
                 Тепер    уже    Мишко    обійняв    мене.    Криво    посміхаючись,  він    запитав:
                 –    Бідолашний,  як    ти    туди    потрапив?    Це    ж    справжнісіньке    “біле    братство”…
                 –    Звичайно,  не    сам,  –    відповідаю,  –    Комісія    спрямувала…    Попитали,  скільки    буде    “1+1”,  і    віддразу    накатали    дуже    поважну    “бомагу”…
                 Я    пригадав    свій    діагноз    і    зупинився...    Власне,  я    хотів    розповісти,  що    співробітники    інтернату    надягали    ще    й    марлеві    пов’язки    на    роти  –  під    час    карантину.    Але    Михайло    своїми    репліками    збив    мене    з    пантелику    і    спрямував    розмову    в    інше    русло.  
                     –  Слухай,  –  сказав    товариш    по    хвилі,  –    Мене    до    кісток    пройняла    постать    гарненької    наставниці    в    білому    халаті…    Вона,  напевно,  дуже    виокремлюється    на    тлі    учнівської    маси,  є    якоюсь    високою    і    майже    недосяжною…
                 Я    поглянув    на    Мишка    й    весело    прокричав:
                 –    Знаю,  що    тобі    від    неї    треба!…    Але    попереджаю,  ти    й    не    уявляєш,  до    чого    хочеш    наблизитися…    Вона    ні    з    ким    не    буде    доброю    й    лагідною…
                 Товариш    за    словом    до    кишені    не    поліз.
                 –    Ось    хто    в    нас    знавець!  –  випалив    він,  киваючи    в    мій    бік,  –  Певно,  в    інтернаті    часу    не    гаяв…    Вивчав    своїх    учительок    та    виховательок.
                 –    А    як    же!  –    відповідаю    весело,  –  Тому    й    хочу    тебе    застерегти.
                 –  Ну,  що    вони?    Порушників    дисципліни    зі    спальні    на    коридор    виганяють?  –  сміється    Михайло,  –  У    піонерському    таборі    я    це    теж    проходив…  Дуже    страшно!
                 Розводжу    руками:
                 –  Страшно…    А    знаєш,  якою    буває    інтернатівська    наставниця,  коли    медична    стерильність    поєднується    в    ній    з    ідеологічною    чистотою?
                 –    А-а,  –    регоче    товариш,  –    зрозуміло:    отримав    двійку    –    іди    під    трибунал!…    Або    підеш    на    консиліум…
                 –    Тобі    добре    знущатися,  –  кажу        весело,  –    У    таборі    ти    страждав    недовго…    І    в    школі    після    занять    тебе    ніхто    не    затримував.    Третя    або    четверта    година    дня  –  ти    вже    вдома…    А    в    інтернаті    знаєш,  скільки    треба    ночувати?  –  Від    понеділка    до    п’ятниці…    Спочатку    було,  навіть,  до    суботи…  І    ці    білі    халати    переслідують    тебе    постійно,  щогодинно    і    щохвилинно…    І    ти    готовий    до    будь-яких    принижень,  щоб    лише    не    потрапити    під    трибунал    чи    ще    кудись…    Ось    послухай,  розкажу    тобі    про    випадок,  коли    я    теж    відчув,  що    стояти    голим    на    коридорі    –    це    не    найгірша    процедура…
                 –    Ні,  –  раптом    сказав    Мишко,  зиркнувши    на    годинник,  –    Мені    треба    бігти…    Вибач…    Уже,  напевно,  апаратуру    підвезли…    Поговоримо    іншим    разом…
                 І    він    швидко    зник    у    своєму    напрямку.
                 Залишившись    на    тролейбусній    зупинці,  я    відчув,  як    десь    у    глибині    душі    наростає    невдоволення  –  і    наростає    нібито    всупереч    моїй    волі.    
                 Власне,  для    образи    не    було    жодних    підстав.    Зустрілися    ми    випадково.    Отже,  й    розійтися    мали    дуже    швидко.    Можливо,  Михайло    прискорив    процес,  але    він    завжди    відходить    раніше,  ніж    я    того    бажаю.    У    нього    ж    справи,  у    нього    ж    робота.          
                 “А    ти    гадаєш,  що    телеоператор    на    зйомку    побіг?  –  заговорив    зі    мною    хтось    невидимий,  –  Наївний!…    Він    пішов,  бо    хотів    здихатися    тебе!    Він    пішов,  бо    ти    йому    набрид!    Він    пішов,  бо    з    тобою    нічого      церемонитися!…”
                 І    я    не    зміг    подолати    свої    сумніви,  не    зміг    опанувати    свої    внутрішні    стихії.    “Мене      обірвали    на    пів-слові,  мені    зіпсували    свято    зреалізованості”  –  ця    іскра    породила    велике    полум’я.    І,  сівши,  врешті-решт,  до    тролейбусу,  я    кілька    разів    ловив    себе    на    тому,  що    продовжую    розмовляти    з    Михайлом,  що    продовжую    розповідати    йому    про    інтернат.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297314
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.12.2011
автор: gudzyk