Сюди колись вела дорога
Між пірамідами тополь,
А нині тут журба розлога
В скорботнім сповіданні доль...
До мертвих хат стовпи бетонні
Несуть знеструмлені дроти.
Ще зяють там хрести віконні,
Як більма, в смутку самоти.
Сплелись докупи на дворищах
Чортополох і кропива...
Порожній сутінок горища,
Як звір, пащеку відкрива.
З-під печі, сторожко -нечутно,
Лисиця вибігла руда.
Тут лисенят своїх попутно
Вона дбайливо догляда.
А сад, за хатою, у лісі,
Роняє яблука тверді.
Аж зуб оскомливо скривився
На здичавілому плоді.
Тут не одне життя буяло
В гарячих буднях трудових
І смерть тут часто гостювала,
Немов своя, серед живих.
Коли ж останній хуторянин
Пішов у засвіти навік,
Він звичний простір картопляний
На пустку знехотя прирік.
І не його вина пекуча
У тім, що стало все, як є.
Його в житті цей світ замучив,
Ще й після смерті дістає...
Бо довелось біду примірять
І лиха вихилити ківш.
Той мертвий хутір вже не вірить,
Що жити стало веселіш...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295835
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 25.11.2011
автор: Дощ