Наші сімейні історії дуже часто нагадують старі пазлики. Не ті, котрі щойно склавши, приклеюють до картону у вигляді картини, а інші - ті, якими граються складаючи, розсипаючи й знов складаючи. Згодом фрагментики пазлів губляться, і в суцільній картині з’являються дірочки. Так і наші міфи: час з’їв фрагментики, - і пазлик складається неповний, з пробілами. Особливо там, де оповідача вже немає на цьому світі. От як у мене. Із фрагментів життя моєї бабуні (маминої мами) та діда, що згинув десь на війні, ніяк не хотіла складатись суцільна картина. Хоч і оповідок було багато, й моя дитяча пам’ять, наче казку про зачаровану принцесу й хороброго принца, увібрала історію кохання моїх найрідніших.
- Ця красива історія належить часам аж ніяк не красивим. Коли почалась війна моїй бабуні Нелі було шістнадцять. Саме той вік, у якому молодих працездатних людей вивозили на роботи у Німеччину. Коли по неї вперше прийшли сільські поліцаї, то застали вдома лише її маму - прабабу Катерину, та малу сестру Галю. Сама Неля ховалась у родичів у сусідній області, - дякувати німцю, що квартирував у нашій хаті, - він попередив Катерину і порадив відправити з дому дитину подалі. Так у перший набір Неля не потрапила. Та всі добре розуміли, що це ще не кінець. Я не знаю, як вдавалось їй рятуватись аж сім разів. Пам’ятаю розповідь, що якогось разу вони з дівчатами прив’язували до зап’ясть і ліктів товчений часник і перетерті квіточки-лютики у тому місці, де найніжніша й найтонша шкіра. Через кілька днів під пов’язками утворювались виразки. Ці рани відлякували німецьких лікарів, що провадили медогляд на збірних пунктах. Вибирали тільки здорову молодь. Якось дівчата дізнались, що не беруть із коростою. Знайшли коростявого коня на пасовиську й поночі притискались до нього голим тілом, щоб захворіти. Катерина потім лікувала коросту у дочки – синій камінь, сірка й свинячий жир; і не підпускала до неї маленьку сестру. Ще якогось разу Неля втікала вже зі збірника аж із-під Києва. Тільки увосьме її таки схопили. На той час німці вже не вірили ні виразкам, ні корості, тут же у бараку лікували недужих, і додому ніхто не пішов. Натомість їх вивели з бараків колоною - охорона була така, що годі й думати про втечу - і недалеко від київського вокзалу позаганяли у вагони. Бабуня казала, що їх у вагоні було чоловік із двісті, всі сиділи на підлозі тісненько притулившись одне до одного. Тут вони і зустрілись - бабуня Неля і її майбутній чоловік - мій дід Ігор. Спочатку очима. Вона помітила, що красивий хлопчина весь час поглядає на неї, й сама – хоч-не хоч – задивилась у його карі очі. Заговорити вони ніяк не могли, - сиділи далеченько. Коли на дворі почало смеркати і у вагоні запанувала тиша, "той хлопець" - так вона його подумки називала - заговорив раптом до всіх:
- Люди, давайте звідси якось вибиратись!
У вагоні мовчали, чи то боялись провокації, чи не вірили своїм вухам.
- Тут підлога - простенькі дошки, підважимо й зірвемо. А на тихому ходу опускатимемо одне одного за руки на рейки. Спробуємо?
- А як заріже? - спитав хтось.
- Не заріже, вагони високі. Головне тільки, не смикатись, поки не проїдуть всі.
Хлопці схвально загули й заходились коло дошок підлоги. Згодом їм вдалось таки відірвати кілька і у величенькій дірці замерехтіли шпали й каміння. Тепер потрібно було чекати ночі й тихого ходу потяга. Коли поколошкані роботою всідались знову, той хлопець опинився раптом біля Нелі. Тихенько спитав, чи вона не боїться, й дістав різкого відкоша, - вона сказала йому, що сім разів втікала від німців.
Вже й ніч настала, а потяг ніяк не зменшував хід. У вагоні було тихо, але вчувалось, що ніхто не спав, стояла якась насторожена тривога. Десь аж ближче до ранку на невеличкій станції потяг різко зупинився. У вагоні було так темно, що не видно навіть своєї руки. І у цій суцільній чорноті тільки чувся голос "того хлопця":
- Слухайте сюди! Лягайте між коліс на рейки й відповзайте відразу назад, щоб було куди наступному вилазити. Не висовуйтесь з-під вагона, бо кругом охорона. Лежіть на рейках, аж поки не проїде останній вагон. На ньому поліцай із кулеметом, та, як тихо лежатимемо, він нас не помітить, бо темно. І головне, - не зірвіться хто бігти, бо постріляє. Чули?
Вагон тихенько загув.
- Уперед! Господь із нами!
До Нелі черга дійшла нескоро. Але, коли вона наблизилась до рятівної дірки, він міцно взяв її за руку й твердо сказав:
- Почекай! Ти - зі мною.
Чекали ще. І от вже пора - вони останні.
- Як тебе звати, - спитав.
- Неля!
- А я - Ігор. Ну, давай, Нелю, сміливіше.
Страху не було. Охопило одне бажання - тікати! Він опустив її тихенько на рейки й вислизнув сам. Вона була така худенька, що він умістився поряд, рукою пригнув її голову до землі. Так вони й лежали - тісно-тісно одне до одного, і його рука - на її голові. За їх ногами витягнута між вагонних коліс по колії у довгу живу цівку дихала й ворушилась людська маса. Час тягнувся довго, і страх повзучи живим людським ручаєм, холодив серця: а раптом, як потяг стоятиме тут до ранку. З одного боку колії виднілись якісь убогі будівлі, зате з іншого - поле! Воля! Похолодало й Нелю почало трусити. А він лежав поряд, притискуючи її до себе й до землі й щось тихо шепотів. Вона прислухалась:
- "І прости нам провини наші, як і ми пробачаємо винуватцям нашим"...
Неля знала молитву "Отче наш", - мама вчила у дитинстві, але школа, піонерський загін вибили з голови цю пам’ять і натомість вбили нове переконання - Бога немає, Бог - це пережиток темного минулого. І от здоровий, гарний, мужній хлопець лежить поряд і у хвилину небезпеки молиться "Отче наш". Це так вразило, що вона й собі ледь ворушачи губами почала повторювати за ним: "І не введи нас у спокусу, але збережи від лукавого"... Обоє розуміли, що спокуса зараз - рухнутись раніше, ніж потяг поїде геть. І спокуса перемогла! Хтось, не витримавши нервового напруження, виліз з-під вагону й рвонув у поле. За ним, не тямлячи себе від жаху, посунули й побігли інші. Зчинився галас, стрілянина.
- Тихенько, Нелю! - він ухопив дівчину за плече й притис до землі, - не гарячкуй! Вибираємось на інший бік, бо підстрелять.
Вони нишком виповзли з-під вагона у протилежний від поля і стрілянини бік. Роздивились.
- Бачиш оту крайню будівлю?
- Угу.
- Біжимо до неї, тільки швидко!
Як залетіли по сей бік стрілянини ці випадкові кулі не знав жоден з них, але кулі залетіли. Вона спіткнулась раптом і почала падати так, наче їй вломилися ноги. На бігу, майже не зупиняючись, Ігор підхопив її і злету вніс за напіврозвалений барак. І лише тут нахилившись до лиця спитав:
- Що тобі? Що сталось, Нелю?
- Ноги. - Ногам було гаряче, але не боляче й - дива! - зовсім не страшно.
- Потерпи трошки! Треба втекти подалі, бо можуть пустити собак.
Він знову підхопив її на руки і побіг. Стрілянина віддалялась. У якомусь порожньому поруйнованому бомбою будинку спинились. У світанковому непевному світлі роздивились поранені ноги, витерши з литок кров її хустиною. Тією ж хустиною Ігор, подерши надвоє, перетягнув литки по ранах тугенько. Потім присів і пожартував:
- Ну, маленька, сідай на коськи.
Так на спині він ніс її майже сто вісімдесят кілометрів. Вони обминали села й дороги, їли те, що знаходили, спали вдень, ховаючись то у кущах, то у лісках, то у копицях на полі. Вона просилась час від часу йти сама. Але поранені ноги йти не хотіли. За кілька днів він знав про неї все, - на міцній спині, ухопившись руками за його шию, вона говорила, говорила. Мабуть, ніколи - ні до, ні після, - вона не розповідала стільки про себе. Хіба Богу... Але то потім... У іншому житті.
Ігор приніс Нелю до себе додому. Рани на ногах від спеки загноїлись, і в неї вже почало тьмаритись в очах. Єдине, що вона пам’ятала з тої першої зустрічі: мала його сестричка Ліда дуже схожа на її Галю. І мама - ставна, красива й на диво молода - Женя. Далі - ніч, біль і чад. Якісь уривки з розмов, хтось звертався до господині "матушко". Не Ігор, бо голос старіший. Одного разу при тямі вона почула, як хлопець признавався мамі, що любить і хоче одружитись, а мама сказала:
- Молись, синочку, хай спершу одужає.
І Неля зрозуміла, що справи її - кепські геть. А ще була молитва. Весь час. Жіночий голос виводив її наче журну пісню, - то мати молилась за незнайому дівчину Нелю - перше кохання старшого сина. І вони перемогли - перше кохання і материнська молитва. На другий день як Неля встала, мама Женя звеліла синові йти до дяка, щоб повінчав їх - негоже молодим жити невінчаними. На здивований Нелин погляд відповіла:
- Ти ж цього хочеш, дитино? Ти весь час його кликала, як непритомна була. Все геть нам порозказувала, - і журно посміхнулась.
- Ви, мабуть, не раді такій невістці?
- Ні-ні, не в тобі справа, доню. Просто - війна.
Ще зовсім молода мама Женя добре знала, як то - втрачати назавжди. Її чоловіка - православного батюшку - розстріляли напередодні війни як ворога народу. І от тепер вона мусить прийняти у свою родину - сім’ю розстріляного - цю молоденьку, наївну й чисту дівчинку , наче на лезо бритви. Чи знає це дівча, що чекає її? Чи хоч здогадується? І де знайти мужність, щоб усе їй розповісти? Мама Женя ще не знала, що має собі невістку - не менш мужню, ніж вона сама. Старшій стало духу розповісти. А меншій стало сили прийняти правду такою, як вона є.
Вони повінчались у хаті. Не було ні дружок, ні боярина. Та їм і не потрібен був ніхто. Кожен день, прожитий разом, був наче останній у житті, - ніхто не знав, що буде завтра. Неля завагітніла. Соромлячись, розповіла мамі Жені. Свекруха зраділа, всадила невістку біля швейної машинки, почала вчити шити, щоб разом зібрати маленькому придане. А вночі свекруха шила одяг для самої Нелі, бо у тої нічого не було. Вправні руки старшої так до ладу вміли це робити, що молода тільки дивувалась, вона ніколи не бачила, щоб так гарно шили.
Щастя було по-воєнному недовгим. Якось уночі постукали у вікно, і після цього стуку пішов з дому Ігор. Обіцяв скоро повернутись. І справді за кілька днів вже був удома, та відлучки стали тепер постійними. Кожного разу на розпитування Нелі він незмінно відповідав:
- Бережи маленьке, пташко, й не хвилюйся, я тебе не кину.
І коли одного разу він не повернувся ні за тиждень, ні за місяць, ні за два, вона все чекала й жила його наказом:
- Бережи маленьке!
Останньою звісткою від нього був коротенький лист. Все той же наказ, берегти дитинку, тільки їм відомі слова кохання і імена: хлопчикові - Юрій і дівчинці - Алла. Ці слова, вивчені напам’ять довгими самотніми ночами, звучали в голові й серці всеньке нелегке її життя, аж до останнього деньочка. І щоразу зі спомином поверталось те тяжке, як могила для живої людини, відчуття:" Все. Його більше немає".
Після цього листа Неля зазбиралася додому у Матюші. Тепер, з дитинкою у великому животі, їй не загрожувала ніяка Німеччина.
Мама Катерина плакала й причитала, вона вже не сподівалась побачити дочку живою. Повірила у те, що є законний батько у майбутньої дитини тільки тоді, коли побачила нашиті свахою речі. Тут, у батьківській хаті, у дев’ятнадцятий день напрочуд теплого жовтня Неля народила донечку. Дивно, вона не могла назвати дитину заповіданим батьком іменем, - не тулилось те ім’я до дитини, не підходило. Тому, може, маленьку у хаті й називали "лялечка", "красунька", "манюня".
Відступили німці. У хату повернувся батько - Андрій, що всю війну ховався від окупаційної влади. Налагоджувалося життя, і дитину потрібно було зареєструвати у відновленій сільраді. Андрій зробив це сам. Прийшов до секретарки й сказав і рік народження, і матір, і ім’я батька. А на імені дівчинки вкляк:
- Ти диви! Наче хто пам’ять відібрав! Як же вона хотіла назвати малу?
- Та Ви що, дядьку? - Здивувалась секретарка, - що ж це за ім’я таке, що Ви забули, - чудасія та й годі!
- Та якесь таке, наче Оля.
Так дочка Ігоря і Нелі стала Ольгою. Наче Господь відібрав у неї ім’я, подароване батьком, якого вона ніколи в житті не побачить, про якого мало що й знатиме.
Після довгої і у тому воєнному році страшенно лютої зими Неля з дитиною зібралась до свекрухи. Скільки її не вмовляли залишити дитину, не погодилась. Так і прийшла до двору мами Жені з дитинкою на руках. А двору вже не було. Тільки воронка від авіабомби там, де стояв ще менш як рік тому чималенький будинок батюшки Петра Волощука. Тут, біля зруйнованої останньої надії, Нелю нарешті покинули сили. Все. Жити нема як. Навіть донечка не повернула їй втрачене у ту хвилину відчуття родини. Через багато-багато років, коли у таку ж як і у сорок третьому теплу осінь, того самого дев’ятнадцятого жовтня якраз на своє дев’ятнадцятиліття Оля народить донечку, Неля, побачивши дитину, скаже: "Це - Алла!" І я стану Аллою. Так само, як Юрієм через два роки стане мій менший брат.
Я - Алла. Я живу на цім світі з ім`ям, подарованим дідом. Тим самим дідом Ігорем, якого я так люблю, не дивлячись на те, що ніколи його не бачила. Так любити можна тільки когось нереального, вигаданого гарячим серцем. Він - хоробрий принц моїх дитячих казок, моїх дівочих мрій. Той самий казковий принц, якого я шукала в житті. І не знайшла. Він - той, чий пристрасний "Отче наш" беріг мене у численних життєвих бідах і зрештою поставив на коліна перед Господом у вірі і каятті. І ще - молитви прабаби Жені.
Життя - не казка. Не таке романтичне, але й не таке безнадійне. Моя бабуня шукала відомості про свого чоловіка все своє життя. Щось познаходила. Наприклад, була чутка, що хтось на сусідніх селах наче б то бачив його у формі поліцая. Потім товариш, що зненацька повернувся із тюрми у 53- му, розповів, що вони - двоє підпільників - повинні були виконати вирок старості якогось села. На совісті цього чоловіка було багато загублених людських життів. Їх виказали й втікаючи від німців, поранений Ігор потонув у Росі. Він гукав свого друга, але той, сам поранений, не зміг його порятувати. Так поволі складався у моїй голові пазлик про життя і смерть мого діда. Не давали спокою дірочки: чому він не був на фронті? чому у вагоні, де вони їхали, не було охоронця? чому його бачили у формі поліцая? Змінювались часи й дірочок побільшало: у якому підпіллі міг бути син розстріляного священика? син ворога народу?
Померла бабуня Неля.
- Не шукай батька, - наказувала вона мамі, - якби він був живий, без рук-без ніг прийшов би до мене, так він любив. Умів любити. Шукай його меншого брата Костю, його не було тоді в Умані, може він живий.
Мама знайшла Костю. Від нього ми дізнались, що прабаба Женя не загинула від тієї бомби, а померла аж у вісімдесят п’ятому, у один рік із невісткою, яку теж, мабуть, вважала загиблою. Вижила й маленька Ліда. Вийшла заміж, народила двох дочок. Дід Кость розповів, що їх батько й рідний батьків брат були розстріляні як націоналісти.
- Твій дід і прадід, дитино, були чесними людьми, - ти не вір, хто щось там скаже. Вони дуже любили Україну, - і після паузи - І тільки Україну.
І пазлик склався: у тому вагоні був охоронець. Мій дід - вояк УПА Ігор Петрович Волощук.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295444
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 23.11.2011
автор: alla.megel