МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ. ІСТОРІЯ ШОСТА. ДВІ МАРІЇ

Люблю  зустрічі.  Очікувані  й  несподівані,  загадкові  й  не  дуже.  Зустріч,  особливо  з  кимось  новим  -  це  завжди  наче  початок.  Початок  дороги,  яку  ти  йтимеш  не  сам.  І  хочеться  пильніше  придивитись  до  нового  подорожнього,  пізнати  його  глибше.  
Цій  зустрічі  сприяв  злодій.  Якийсь  дурнуватий  злодій,  що  умудрився  на  нашому  завше  безлюдному  автовокзалі  зненацька  вхопити  чималеньку  сумку,  необачно  поставлену  на  лавку  старенькою,  ошатно  вдягеною  бабусею.  Що  він  робитиме,  той  ла*йдак,  з  нехитрим  скарбом  у  нашому  маленькому  містечку  -  селі  міського  типу,  чи  місті  сільського?  Бабуся  виявилась  полькою,  що  досить  жваво  розмовляла  по-нашому.  Про  польськість  нагадували  пришептування  й  присикування,  та  й  то  -  ледь  вловимі,  а  також  якась  не  наша  охайність  та  стильність,  нашим  виснаженим  віковою  працею  бабусям,  нажаль,  не  властива.    І  капелюшок  на  сивих,  модно  пострижених  кучериках.  Зажурену  бабцю  до  нашого  дому  привела  моя  сердобольна  свекруха,  щоб  заспокоїти  та,  може,  погодувати.  Від  їжі  старенька  відмовилась,  а  от  фірмовий  свекрушин  чай  -  м"ята,  меліса,  чабрець  і  ще  якийсь  загадковий  інргедієнт  із  нехарчовою  назвою  "багно"  -  пила  із  здивованим  задоволенням.  Бідкалась  польська  пані,  що  втратила  разом  із  сумкою  теплий  одяг.  От,  якби  знайти  того,  хто  вміє  плести  на  шпицях,  -  то  у  пакеті  в  неї  лишилась  шерсть,  яку  везла  у  подарунок  подрузі.  А  у  мене  акурат  у  сусідній  кімнаті  причеплена  до  старої  шкільної  парти  простоювала  без  замовлень  в"язальна  машина.  Так  пані  Марія  стала  моєю  замовницею  на  теплу  кофту,  а  згодом  і  доброю  приятелькою.
Старенька  полька  приїхала  навідати  подругу  дитинства.  Вона  помітила  мій  подив:  така  дружба  міцна,  не  зважаючи  на  роки,  відстань  і  кордони  -  річ  рідкісна,  майже  неймовірна,  -  і  розповіла  свою  історію:  
-  Ми  виросли  разом  -  я  і  Марійка.  Нас  так  всі  й  називали  "дві  Марії",  бо  ми  були  з  нею  нерозлучні  скільки  себе  й  пам"ятали.  Щоб  я  обідати  сіла  без  неї,  чи  гратись,  чи  до  уроків  -  такого,  мабуть,  ніколи  не  було.  Навіть,  коли  ми  із  сусідньої  з  їх  двором  старої  хати  переїхали  в  нову  й  стали  сусідами  лишень  городами,  й  тоді  наша  дружба  не  стала  слабшою.  Коли  Маня  йшла  до  школи,  я  -  а  я  на  рік  молодша  -  учепилась  за  її  руку  так  міцно,  що  вчителька  не  змогла  мене  відчепити.  Послали  когось  із  школярів  у  контору  по  мого  батька.  Тато  подивились  на  нас  -  блідих  і  переляканих,  але  міцно  поручканих  -  і  пішли  до  директора.  Через  скількись  там  часу  покликали  вчительку.  А  ми  все  стоїмо  й  рук  не  розчепляємо,  тільки  вже  плачемо  вдвох.  Вчителька  вийшла  із  кабінету,  відчинила  двері  класу  й  сказала:"  Йдіть,  дівчата,  сідайте  на  першу  парту!"  Ми  пішли,  і  аж  коли  сіли,  тоді  я  Марійку  відпустила,  дивлюсь,  а  в  неї  рука  посиніла.  Тоді  нас  вперше  і  назвали  -  "дві  Марії".  Прізвисько  причепилось  міцно  і  так  наче  зробило  із  двох  людей  одне  ціле.  Ми  закінчували  нашу  ростанську  школу,  коли  почалася  війна.  Спочатку  руські  били  поляків  і  встановлювали  радянську  владу,  а  потім  прийшли  німці.  Все  це  злилось  у  якийсь  суцільний  потік  горя,  тривоги,  втрат.  Моя  родина  частково  виїхала  за  Буг  ще  за  польської  кампанії  совітів.  Могли  виїхати  й  ми,  але  тато  -  дуже  був  ідейний  -  сказав,  що  ніц  нам  тут  ніхто  не  зробить.  І  ми  залишились.  Марійка  раділа  більш  за  всіх,  адже  її  батьки  -  бідаки-українці  -  нікуди  виїхати  не  могли  та  й  не  збирались.  Школу  закрили.  Але  ми  все  одно  щодня  були  разом,  роботу  хатню  робили  спочатку  у  мене,  потім  у  Мані,  або  навпаки,  разом  і  корови  пасли.  Наша  Красавка  і  їхня  Минька  теж,  як  і  ми,  завжди  разом  ходили.  Ніхто  із  батьків  не  ламав  нашу  дружбу,  хоча  сім"ї  не  дуже  спілкувались  між  собою.  
Одного  вечора  стукає  у  моє  вікно  Марія  (а  ми  вже  були  з  нею  по  хатах  спати  розійшлись),  та  стривожена  така.  Каже:
-  Маню,  казали  наш  тато,  щоб  ви  тікали  всі,  бо  будуть  вночі  убивати  поляків.
Я  відразу  побігла  в  кімнату  до  батьків.  Мама  заметушилась,  а  тато  прикрикнули  на  неї,  щоб  заспокоїлась,  нічого,  мовляв,  нам  не  зроблять,  і  не  потрібно  паніку  підіймати.  Коли  всі  повкладались  спати  до  моєї  кімнати  тихенько  зайшли  мама.  
-  Маню,  доню  моя!  Візьми  малого  Юзіка  (це  мій  брат,  йому  щось  із  років  три  тоді  було)  й  тікай  до  Марійки,  попроси  Ільковича  (так  їх  тата  називали),  хай  вас  заховає.
-  А  ви?
-  А  ми  з  татом  так  перебудемо,  лиш  біжи  швидше.
Я  схопила  малого  брата  на  руки  разом  із  одіялом,  ще  й  досі  пам"ятаю,  який  він  був  теплий  зі  сну.  Вибігла  надвір.  Хотіла  бігти  до  хвіртки,  та  забачила  чорні  тіні  людей,  що  потиху  крались  до  двору.  Серце  наче  зупинилось  з  переляку,  й  я  вклякла.  Якби  Юзік  не  заворушився,  я,  може,  й  не  змогла  би  з  місця  рушити.  А  так,  тихенько  почала  відступати  в  сторону  городу,  до  стежки,  якою  ми  з  Марійкою  щоранку  одна  до  одної  бігли.  А  зайшовши  за  хату,  щодуху  як  не  гуну  до  Марійчиного  двору.  Постукала  у  шибку.  У  хаті  ніби  й  не  спали,  Ількович  відразу  вибіг  одягнутий,  а  мама  їхня  кажуть:"  Ну,  слава  Йсусу!  Повірили!  А  де  батьки?"
А  я  прошу:
-  Тітусю,  рідненька,  візьміть  Юзіка  та  сховайте.  А  я  по  маму  з  татом,  бо  вже  йдуть!
-  Не  ходи,  дитино,  -  просять  вони,  -  пізно  вже,  вб"ють  і  тебе.
Та  я  вирвалась  і  побігла.  У  хаті  нашій  не  світилось,  мабуть,  ще  не  заходили,  подумалось,  тому  я  й  відчинила  двері  без  перестороги.  А  вони  якраз  виходять.  Жодного  обличчя  не  пам"ятаю,  а  тільки  ,  як  наче  щось  гаряче  торкнуло  і  потекло  у  мене  поміж  грудьми.  Вони  минули  мене  й  вийшли.  Я  ще  зайшла  у  хату,  потім  закрутилась  голова,  й  я  тихенько  сіла  на  підлогу.  Поряд  лежала  мама,  ще  тепла,  наче  заснула  й  жива.  І  звуки  дивні  якісь.  Уже  втрачаючи  свідомість,  зрозуміла,  що  то  харчав,  вмираючи,  тато.    Болю  не  було.  Я  навіть  не  відчула,  що  мені  проштрикнули  груди  багнетом  від  гвинтівки.  
Прийшла  до  тями  в  хаті  у  Марійки.  Її  мама  запинала  мені  груди  чистим  полотном.  Вони  так  зраділи,  що  я  жива!  Марійка  моя  не  витримала  у  ту  ніч,  тихенько  вилізла  у  вікно  й  побігла  до  нашої  хати.  Вона  і  надибала  мене  посеред  світлиці  ще  живу,  з  раною  у  грудях  (Пані  Марія  розстебнула  гудзик  ошатної  блузочки,  роки  не  стерли  шрам).  Покликала  батьків.  Вони    поховали  моїх  маму  й  тата,  а  мене  сховали  у  коморі.  Про  Юзіка  сказали  сусідам,  що  то  їх  племінник  -  сирота,  наче  брат  поночі  привіз.  Я  три  дні  була  ніби  мертва,  а  тоді  одійшла.  Ільковичові  боялись,  що  мене  хтось  побачить  і  видасть,  -  тоді  всім  смерть.  Тому  вирішили  переправити  до  родичів  на  Польщу.  Мамині  брати  жили  у  Влодаві,  це  недалеко,  кілометрів  із  тридцять.  На  воза  поклали  мене  боком,  калачиком,  накрили  старою  балією,  а  вже  на  балію  накидали  лантухів  із  бульбою  і  сіна.  Як  хто  би  питав,  то  б  казали,  що  везуть  картоплю  родичам.  На  той  час  я  вже  зовсім  прийшла  до  тями,  і  рана  почала  дуже  боліти.  Коли  возом  кидало  на  дорожньому  горбові,  здавалось,  що  мені  знову  проштрикують  груди,  так  було  боляче,  хоч,  як  власне  проштрикнули,  я  навіть  не  відчула  нічого.  Коли  назустріч  возові  траплялись  люди,  Ількович  казав:  "Помовч,  потерпи,  дитино,  бо  обоє  загинем"  І  я  кусала  руку,  щоб  не  стогнати.  А  потім,  як  уже  минали,  то  казав:  "Стогни,  дитино,  можна".  І  я  стогнала,  бо  дуже  боліло.  А  ще  більше  боліло  всередині,  що  вже  ніколи  не  побачу  мами  й  тата.  Я  і  плакала,  й  навіть  дорікала  подумки  татові  за  їх  самовпевненість,  через  яку  й  мами  не  стало.  І  за  Юзіком  жалкувала.  Ількович  не  взяв  його  з  нами,  боявсь,  що  хтось  впізнає,  чи  малий  щось  зопалу  скаже.  Не  гадалось  тоді,  що  ми  з  братом  побачимось  через  роки.  Він  і  виріс  у  сім"ї  моєї  подруги,  називав  її  батьків  "мама"  й  "тато",  хоч  і  знав,  що  вони  не  рідні.  Так  і  залишився  на  Україні.  А  мене  Ількович  привіз  до  маминого  брата  у  Влодаву.  А  ті  відправили  ще  далі,  аж  під  Гданськ.  Там  я  й  досі  живу.  Після  війни  -  я  вже  геть  виздоровіла  -  довчилась,  потім  заміж  вийшла.  І  тільки  по  смерті  Сталіна  змогла  потрапити  на  Україну,  у  нашу  Ростань.  Там  люди  мене  впізнали.  Розказали,  що  Марійка  моя  з  батьками  й  братиком  виїхала  до  Щацька.  Я  не  відразу  зрозуміла,  звідки  у  Марійки  братик  узявся.  А  потім  зраділа:  "Та  це  ж  наш  Юзік!"    Ой,  що  то  була  за  зустріч!  Як  же  ми  плакали  всі,  й  навіть  Ількович.  А  ми  з  Марійкою  як  обійнялися,  то,  здавалось,  нема  такої  сили,  щоб  нас  могла  роз"єднати.  А  от  життя  роз"єднало.  Маня  моя  рано  овдовіла,  живе  сама,  діточок  немає.  До  Польщі  вона  не  їздить,  каже,  встидно  такій  селючці  до  пані  їхати.  Ну,  ви  подумайте,  встидно  їй!  Якби  не  вона,  -  не  жити  б  нам  з  братом,  загинули  би  разом  із  батьками.  От  я  й  приїжджаю  щороку  до  моєї  Марійки,  і  як  сходимось  у  її  хаті  -  то  знов  ми  -  "дві  Марії",  а  років  наче  й  не  було.  
Ми  зголосились  провести  пані  Марію  до  її  подруги  щонайбільш  із  цікавості:  глянути  на  другу  Марію.  Який  же  був  наш  подив!  Героїчною  Марійкою,  що  не  побоялась  попередити  сусідів  про  небезпеку  й  порятувала  подругу,  виявилась  непримітна  бабуся,  що  мешкала  собі  тихо  на  крайній  вулиці  у  такій  же,  як  і  сама,  непримітній  хатинці.  Вона  вибігла  назутріч:  "Ой,  Маньочко  моя  рідненька,  приїхала!"  Запрошувала  й  нас  до  хати,  але  ми  постидались,  та  й  не  хотіли  перебивати  радість  двом  Маріям  побути  насамоті.  
І  хто  мене  смикнув  за  язик  наостанок?!  Чого  моя  невгамовна  цікавість,  моє  повсякчасне  бажання  прояснювати  все  до  кінця  не  вмерло  в  мені  на  той  час,  чому  не  заціпеніло?  
-  Пані  Маріє!  -  Гукаю  вже  здалеку,  -  а  то  ж  німці  Вас  убивати  приходили?
-  Ні!  -  голос  польськині  поминальним  дзвоном  по  моїх  ілюзіях  вдарив  у  скроні,    -  Українці!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290364
Рубрика: Нарис
дата надходження 02.11.2011
автор: alla.megel