Як іпомея, в’ється у житті,
Чіпляється за все, що пнеться в небо.
Та, зносячись все далі від землі,
Вона жовтіє, і всихають стебла.
Там сонця більше, і воно пече –
Назад запізно і вперед лиш треба.
Та нікому підставити плече,
Тож зависає, не діставши неба.
А небо зовсім поряд, голубе…
Торкнутися рукою не вдається.
І никне іпомея – не живе,
Нікому не потрібна. Та ще в’ється…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288770
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.10.2011
автор: Г. Король