(Оповідачка цієї історії із зрозумілих причин побажала залишитись неназваною).
У великій родині я довго була білою вороною. Селяни з дідів-прадідів, родичі завше чудувались і потягу до книжок, і відмінному навчанню в школі, що увінчалось золотою медаллю, і вищій освіті – єдиній у сім»ї, здобутій без особливих труднощів. Здобутками, медаллю, віршами у різних газетах трохи пишались, але до мене при цьому ставились дещо зверхньо, наче до трохи блаженненької, не від миру сього. Тільки вже у зрілому віці, відкривши засекречену у радянські часи гілку моєї дивовижної родини, я трохи віднайшла твердий грунт під ногами. Стало зрозуміло, звідки, від кого все, що родило ту несхожість із численими живими родичами. Хоча, лукавила родина, ми всі схожі дужче, ніж хотілось би. Рідний брат мого прадіда складав пісні й ніколи їх не запам»ятовував. А як люди, - дівчата здебільшого – просили заспівати «ну, оту, що у сусідів на весіллі співав», викручувався тим, що починав співати нову, або розповідав новини сільські віршами. Мама каже, що казки у дитинстві дядьо теж віршами розповідав. Моя бабця (мамина мама) – племінничка сільського поета – теж усе життя говорила як не віршами, то такими афоризмами, що вже двадцять років по її смерті я цитую ті перли, як відданий китаєць улюбленого вождя. А таких оповідачів і гумористів, як у родині тата, ще пошукати треба! Коли гостюю у татової рідні, то страшенно люблю слухати застільні бесіди. Жоден «Золотий гусак» так не потішить і не насмішить, як життєві історії родичів, приправлені фірмовим родинним гумором.
Цього разу за столом бенефіс моїх дядьків – Василя і Петра. Вони розповідають про те, як на роботі за совєтів спритно дурили своє начальство та цупили те, що потрібно було у господарстві, а купити було неможливо.
- Колись – я тоді слюсарем у сільгосптехніці робив – розповідає дядько старіший, - то часто, як хто попросить з шоферів чи трактористів, то робив їм деталі натіхаря. А то колись посеред робочого дня підходить до мене мужик. З виду – великий начальник – у пальті чорному, костюм, при галсуку. І каже:
- Мені до Вас треба. Зробіть до МТЗ-50 вала і діска.
- Нема, - кажу, а сам думаю: «Звідки я знаю, що ти за один, може з міліції». Він зрозумів, каже:
- Ти не дивись, що я так вдітий. Мені хлопці сказали, що ти можеш зробити. – І так причепився, як слота до плота, - зроби й зроби, дуже, мовить, треба. .
«А! - Я собі думаю, - де наша не пропадала».
- О першій годині чекай мене за церквою, - там колись базар був по неділях, а у будень – пустир. Ото там я тому мужику побачення призначив. У самого душа трохи не на місті, бо хто його знає, що він таке. Але – будь шо буде: у обід я за того вала, та за діска (були ж у мене, звичайно, в майстерні), загорнув у спецівку та у дірку в паркані виліз. Несу. Дивлюсь, стоїть грузова машина, і він у машині сидить. Залажу в кабіну, дістаю деталі. Він виймає сорок п»ять рублів, дає. Я кажу:
- То багато! – вал тоді стоїв щось із вісімнадцять рублів, а діск – п»ятнадцять, але ж я їх не купував, а вкрав.
- Бери, - каже, - не багато! Ти куди зараз?
- На обід, - кажу, - ось зайду у магазин щось куплю.
- Сідай, ми тебе підвеземо.
Я сідаю, ніяково якось відмовитись. Він щось шоферу шепнув, той – по газах, минає магазин і жме в центр. «Ну, гов! – думаю, - до Дука везе». Дук тоді був управляючим сільгосптехніки (це – до мене, я одна не в курсі тодішньої місцевої ієрархії). «Але, - метикую собі, - поки він там у контору зайде, то я ж вилізу!». Минаємо перекрьосток. (Хто був у нашому містечку, той знає, що географічним, і всіляким іншим центром його є перехрестя двох асфальтованих вулиць, яке всі чомусь на російський лад називають «перекрьосток». Перекрьосток – місце скупчення магазинів, забігайлівок – «Черемшин», і місцевих алкоголіків і ледарів, що мають звичку сидіти, наче кури на сідалі, на невисокій металевій огорожі вздовж тротуару. І це називається «висіти на паренджах»: «А де твій?» - «Де-де! Не знаєш де? На паренджах висить!») Каже він шоферу, щоб став коло ресторану. Запрошує. Бере пляшку, закуску, нам із шофером по обіду – перше, вторе, - все, як годиться. Випили, і він розказує:
- Ти знаєш, - каже, три місяці я шукав ці кляті деталі. У головного управляючого вашого був, у головного інженера. У Білорусію навіть їздив. Нема – й хоч ти бери плач! А в тебе є. А тоті гроші – то не важливо, зароблю.
Випили ми по порції (чарка у нас так називається), а потім він і каже:
- Слухай, а як я тобі зараз скажу, що ще треба, зможеш дістати?
- Кажи, - я йому, - спробую. Тільки так, до мене у майстерні не підходити. Просто приїдеш і роби так, щоб я тебе побачив.
Так у нас з ним і повелось: він у п»ятницю приїздить, зайде до майстерні, гляне – і на пустир. Деталі свої забирає, а мені нове замовлення на наступний тиждень дає. Ну, і гроші, звісно. Багато я йому залізяччя подоставав. Не скажу, що не боявся – боявся, але відчуття таке було, наче в того Штірліца. Дехто на роботі потроху доп"яв, що відбувається, бо я то того, то іншого попрошу. А їм за те - випити, закусити. Хлопці в майстерні вже й позвикали: є п»ятниця, значить буде що випити. Дійшло до того, що у нас у підсобці бутлик із самогонкою стояв. Зайшов – випив, закусив -і знову до станка.
- І чим усе скінчилось, - питаю.
- Нічим, - каже дядько, - я з майстерні звільнився, й усе.
- А хто ж був той чоловік? Нащо йому у господарстві стільки заліза,
фермерів же не було тоді?
За столом розлягається гучний регіт. Не сміюсь тільки я. Більше того, я геть не розумію, чим їх всіх так насмішило моє цілком логічне питання.
- Ти що, подумала, що він для себе ті деталі діставав? – насміявшись уточнює дядько, - ні! Він агрономом був у колгоспі десь аж на Донеччині. Для колгоспних тракторів і комбайнів комплектуючі по всій країні шукав. І знайти не міг, доки не натрапив на такого крадія, як я.
Мій добродушний дядько, якось аж пишаючись говорить про свій хист крадія. Так само, як він, цим похваляються і інші мої дядьки, і тато. З дитинства я реготіла з історій про наших місцевих робінгудів. То винахідливий злодій бере відро фарби й пензля і, відмірюючи по десять кроків, ставить відмітки на огорожі промкомбінату. Так і виходить за прохідну під поглядом пильного вахтера. А за рогом просто жбурляє пензля у кущі й несе додому відро дефіцитної фарби. То на санчата, що їх виготовляли на тому ж таки комбінаті, кладеться ящик із битою цеглою. А коли на прохідній вахтер забороняє вивезти цеглу з території, вона просто викидається і крадій із санчатами проходить повз варту, - діти мають нові санчата, яких у магазині не купити. А якщо би вийняти у наших містечкових хатах, збудованих за союзу, все крадене, на обійстях залишились би тільки купки піску, - єдине, що не потребувало подвигів робінгудів.
Сміюсь з усіма, а самій сумно. Дружина дядька-спритника – тітка Марія – розповіла мені про його дитинство. Василь був найстаршим у сім»ї, де було п»ятеро дітей. Мама його перед війною померла під час останніх пологів, і батько залишився з п»ятьма малими дітками сам. У війну голодували й бідували так, що їх шкодували навіть німці. А по війні до них прийшла мачуха – молода дівчина, не вдова. Не побоялась прийти на малі діти. Дядьо, як найстарший, у голод повоєнний почав красти, щоб брати й сестри вижили. Крав картоплю з комори новоутвореного колгоспу, зерно з току, буряки й колоски з поля. Батько, що працював у тому ж таки колгоспі за трудодні (рахуй, бесплатно), сварився, коли бачив ту їжу, й примовляв: «Ох, Василю-Василю, доведеш ти мене до тюрми!» А мачуха наче й обурювалась, наче й сварила, та якось так, що ніби й хвалила. Й любила старшого пасинка найбільш з усіх п»ятьох. А потім, допоки й жива була, казала меншим: «Не вижили би у голодовку, якби не Василь». Так і залишився на все життя мій дядько ворогом державі, що морила його голодом із самого дитинства, - весь час намагався цю державу якось спритніше обдурити. І, як справжнісінький робінгуд, нічого не крав у людей. «Та хай би мені руки всохли – людського брати» - казав. І на моє питання, чи краде зараз, сказав: «Та де? Державного нема нічо. А у копиталістів (так дражняться у нас у містечку) й можна було би вкрасти, та люди ж все-таки. А я людського не краду. Та й купити можна все, не те що тоді».
Я не сужу дядьків. Хто я така, щоб їх судити?! Але я сужу державу, що поробила людей злодіями, що і досі, замість каятись, бо то таки гріх – красти, розповідають про злодійство, як про подвиги. Ось він – моральний кодекс будівника комунізму!
Молоді зараз – то вже інша справа, ті крадіїв на роботі «крисами» обзивають. Але от яка біда: мучить мене одне питання й з голови не йде. Якби я наймала управителя маєтку, перше, що дізнавалась би, – чи не злодій. Усі, мабуть, так би зробили, вірно? То що ж керувало нами, коли ми обирали Головного управителя наших Державних Маєтків? Чи не злодійські гени наших зовсім недалеких предків? Чи не їх нерозкаяний гріх?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287982
Рубрика: Нарис
дата надходження 23.10.2011
автор: alla.megel