В її душі закам’янілі квіти
Чекають на свого садівника…
Щоб у руках гарячих затремтіти,
І мрій надпити з чистого струмка.
Її печаль – то солов’їні співи
Із саду переораних надій,
Чекань безсонних неосяжні ниви,
І зустріч неприборканих стихій.
Їй важко кров`ю малювати правду,
Ходити босим серцем по стерні,
І в хитрих сновидінь просити спрагло,
Щоб принесли з собою світлі дні.
Душа її – незаймана діброва,
Де смуток і замріяність сплелись.
Листи свої в нікуди пише знову,
І розсилає, як птахів, увись…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287519
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2011
автор: Лілія Ніколаєнко