Якась істота в Сабарові на справжній скелі написала фарбою “Jesus is God” – т. зв. “графіті” – і скеля втратила цнотливість, вмерла.
З прозорих пляшечок щось тягнуть –
не вино,
Якесь л.йно, намішане з водою.
Їдять замотане у плівку і чистеньке,
відмите від землі, відірване від неньки,
спаплюжене значками Е-102.
До біса всю траву в містах скосили,
нап’яли жовті окуляри і щосили
із жуйок дують пухирі
любителі смоктати кока-колу
під схвальні вигуки таких самих
природи помилок.
Вдають крутих,
змагаються фарбованим волоссям
та вузькістю лобів
і кількістю дірок, пробитих в носі,
в губах і в вухах, і в пупках,
в бровах і ще в таких місцях,
що навіть важко уявити,
навіщо те було робити,
і ще, здається, в язиках.
З стражденним виразом обличчя
(вкатаймо слово тут незвичне)
торчать від різних прибамбасів:
від шмоток, травки.
Бува часом якийсь картатенький нахаба,
губатенький, немов та жаба,
угору пхнеться та кричить,
що Ян Табачник – то культура,
а “Льомі-Льома” партитура
складніш козацьких пісеньок.
І бидло радісно завиє,
вітаючи своїх кумирів,
пропите, сіре і нудне
в своїх дивацьких штаненятах
з чужим бажанням малювати
на стінах і на парканах.
“Jesus is God”, - яка уява!
Нестримність думки! Хист! Талант!
Мистецтво ціле!
Вислів – бант
на голові у пекінеса.
Вівця кудлата з інтересу
побільше може вигадать нового,
ніж той, хто це писав.
А скільки грошей, праці й фарби в те він вклав –
І лише скелю зіпсував,
бридка потвора.
Краще б може
він сів і пісню заспівав,
чи промугикав тихо-тихо,
як хтось дівчину обіймав,
у путь далеку вирушав,
як підкрадалось хиже лихо.
А так – він душу сплюндрував.
Й співать не вміє – лише слуха
волання й скрегіт платівок.
І розмальованих дівок,
прокурених по самі вуха,
додому водить.
З цих цяцьок,
засмоктаних, блідих і кволих,
неначе вирощених в норах,
будемо мати матерів –
вони наших славних синів,
наше безсмертя, нашу волю –
всіх перетворять на калік.
Й будемо клясти весь свій вік
свою скажену темну долю.
Аж ось над Богом сонце сходить,
і крізь примружені повіки
я бачу вершника на дикім
смолисто-воронім коні.
І так же весело мені
від того, що в руках у нього
покладена на тятиву
тремтить стріла.
Ще мить –
вона
злетить,
пірне у простір,
і до дна зможемо випити свій дар,
а всіх нещасних тих почвар
закине в пекло їхня доля.
Хай буде так!
І наша воля нам подарує нас самих.
05-06.08.2000
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285709
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.10.2011
автор: Розбишака