Хвилі
Я не скажу вам чому вирішила тоді залишити клас, який розгулював парком Шевченка. Ні, мені не було сумно і товариство однокласників мене, на диво, зовсім не гнітило. Йдучи поміж високих дерев стежкою, пройденою не одною людиною, я уявляла нашу зустріч з очевидцем великих подій, молодшим братом української землі. І, будучи просто( до крику ) божевільним неповнолітнім націоналістом , я уявляла цю зустріч, як щось надзвичайне -це така честь зустрітись віч-на-віч з величним Дніпром!
Дійшовши до схилу, я побачила старенького діда з тростиною в руках, який з сумом дивився на воду, ніби згадував про давно минулі події, які йому дуже хотілось повернути. В очах горіла якась невимовно – гнітюча печаль, що викликала в моєму серці знайомі почуття, та згадати мені їх не вдалось. Постоявши трішки, я вирішила не турбувати пам’ять цієї людини.
Я повернулась до класу. Дівчата сиділи на лавці, чекаючи черги покататись на гойдалках, а в голові у мене все ще стояв образ старця, який можливо згадував свою кохану. Можливо, дуже давно вони зустрілись на цьому невеликому схилі і дороги повели їх далі разом. Кожен день вони проводили у нестерпному чеканні вечора, і лиш з приходом ночі наважувались вислизнути з дому,до цього схилу, аби хоч трішки побути в обіймах коханої людини. Вони насолоджувались кожною спільною хвилиною і несли в собі найніжніше тепло, якого не подарує навіть сонце. Вода тихо тікала від них, не заважаючи своїм шумом. Підхопивши їхні почуття, несла їх далі, щоб розповісти світу про величезну силу їхнього кохання. Вода текла, змінювала колір, а закохані залишались… Мабуть, не довго…
Я вирішила повернутись. Захотілось ще раз поглянути в очі, які мабуть пролили не одну сльозу. Йдучи до знайомої мені стежки, в голові крутились можливі варіанти їхнього розлучення. Може, він пішов до армії, а вона його не дочекалась. Чи, пішов до армії і потрапив в Афганістан, де йому поранило ногу, а батьки змусили її вийти за іншого. Можливо, вона думала, що він помер, бо давно не отримувала листів, а насправді ж поштова машина була підірвана і, не отримавши відповіді, він вирішив, що вона про нього забула і пішла до іншого. Не знаю! А раптом, вони просто посварились і вона, і він тепер живуть поруч, але через огорожу, з чоловіком і дружиною, виховуючи дітей. І ніхто не знає,що давно, дуже давно, вони зустрічались на березі Дніпра, а хвилі несли їхні почуття далеко у світ, на заздрість іншим. Лише інколи, наважившись вийти з дому, вони приходять до цього невеличкого схилу, аби згадати втрачене минуле, хоч і бояться натрапити один на одного, аби ще дужче не шкодувати про свої необдумані, поспішні вчинки…
Я сподівалась, що ще застану цього старця, але,на жаль, він зник. Та, ніби у відповідь моїм думкам, на березі сиділа пара… Відверто кажучи, я спочатку злякалась. Не знаю, чому, але серце аж здригнулось від подиву і забилось швидше. З хвилину я дивилась на них і думала, що, мабуть, вони сидять на тому ж місці що й колись давно закохані,мені невідомої долі. Тихі хвилі Дніпра повільно тікали вздовж берега, несучи на собі вже нові почуття нової любові, на заздрість вже не світу, а хвилям, що дуже давно також тікали від цього берега. Я замилувалась красою цієї миті і підійшла трішки ближче, хоч дуже боялась бути поміченою, сфотографувавши їх , чим душ побігла геть.
Залишивши стежку позаду, зупинилась перевести подих. Можливо, це почуття не давали мені нормально дихати, а, можливо, просто давно не бігала. Мені не хотілось вигадувати їм долі. Хотілось просто вірити,що цього разу історія їхнього кохання матиме довге продовження і багато спільних онуків….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282252
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.09.2011
автор: Озелла Радукевич