Село розмаєм зацвіло,
Коли знайшли ми джерело,
Припали спраглими устами.
У нім вода була жива,
Ота - що серце напува,
Та - що доводить до нестями.
Коштовний посуд ми взяли,
Водиці вповні налили -
Така вода завжди потрібна.
І мандрувала по світах
У наших стомлених руках
Наснаги повна - чаша срібна.
Тоді хурделиця мела,
Як чаша тріщину дала,
За мить - не стало в ній водиці.
Розпалось срібло на шматки
І вкрали райдужні думки
Розпуки хмари сіролиці.
Немов додому журавлі,
В село помчали, до землі,
Що воду нам подарувала.
А в джерелі її нема,
Бо й тут напасниця - зима
Усе в морози закувала.
Роздмухав, серденько, вогонь,
Теплом замучених долонь
Торкнувсь морозяної криці.
А мо' хоч краплю розтоплю,
З тобою, рідна, розділю
Живлющу крапельку водиці.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278310
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.09.2011
автор: Терен