Прощай, студентство, назавжди!
Роки промчали, мов шалені,
І ми з дипломами в кишені –
До місця праці – хто куди:
Вона на захід, - я на схід,
І загубився дружній слід.
Чому тоді я не зумів,
Твої цілуючи долоні,
На тім вокзальному пероні
Сказать тобі завітних слів?
Є запізніле каяття,
Але немає вороття.
Бо я втрачати не хотів
Свою улюблену свободу,
Яку беріг, як нагороду,
Від зазіхання ворогів.
А в чім свободи тої зміст? –
Живеш собі, як егоїст.
Нарешті потяг твій примчав,
Кричали гучно тепловози,
В твоїх очах блищали сльози,
Ти ждала слів. А я мовчав.
І ти поклала цьому край:
«Мені пора! Тепер прощай!»
Якби я знав, якби ж то знав,
Що буде все не так, як снилось,
Життя безцільно прокотилось,
Його я просто змарнував.
Лише на схилі довгих літ
Я дав собі правдивий звіт.
Ти часто снилася мені:
Твої журливі сині очі
Мені ввижались серед ночі,
Такі задумливі, сумні.
А тихий голос все питав:
«Чому ти правди не сказав?»
12.08.2011.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276370
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 22.08.2011
автор: Микола Верещака