(Щира подяка поетесі нашого клубу Романюк Марині за матеріал до цієї історії)
Дівчинка була кучерява-кучерява. Така кучерява, наче вагітна нею мама, крім на кручені паничі, ні на що більше не дивилась. З-під копиці темних кучериків виглядали карі очі, - зовсім якісь не дитячі, - допитливі й серйозні. Мама часом сміялась: а яка ще може бути дитина у двох наукових співробітників? Звичайно ж - серйозна. Звали малу Катюша. Так називали її мама, тато, обидві бабусі й няня Таня - досить ще молода жінка, що у відпустці по догляду за власним синочком взялась доглядати малу сусідку, бо мама з татом - співробітники наукового інституту - повинні були працювати. Дівчинка росла спокійною, слухняною. Може хіба тільки питань багато мала до дорослих, а тим не завжди був час на ці дитячі питання відповідати. Тому згодом Катюша з питаннями стишилась - не хотіла відволікати маму й тата від серйозної наукової роботи, до якої ставилась із великою, недитячою повагою. Питання, на які не могла відповісти няня Таня, маля складало у глибоку валізу своєї пам’яті - потім, коли стану дорослою, вивчусь і, як батьки, працюватиму науковцем, - всі відповіді на всі питання познаходжу.
У чотири роки Катюшу віддали до гарного (відомчого!) дитячого садочка. Батьки довго розмовляли з нею ввечері напередодні першого садочкового дня. Про те, що людині потрібен колектив, про уміння спілкуватись, про правила поведінки й про інші, нові у Катюшиному щасливому дитячому житті речі. Тато переживав, що Катюша у садочку "не приживеться". Але, як виявилось, даремно. Мала і у групі з двадцятьох дітлахів залишилась вірною собі - вдумливою, серйозною. Ніколи не бешкетувала й не капризувала, слухалась виховательку й на всіх садкових ранках співала і декламувала вірші, - виявилось, що Катюша дуже до цього здібна. На диво всій родині, де ніхто ніколи не співав. Навіть дитячими хворобами дівчинка перехворіла без особливих проблем і ускладнень. Просто золотко, а не дитина.
Усе змінилось буквально протягом ночі. Якось увечері Катюша не могла заснути. Цього разу у сусідній кімнаті батьки дивились по телевізору цікавий фільм про шпигунів і розвідників. Катя розуміла, що підглядати і підслуховувати - негарно й нечесно, але їй було так цікаво, що вона не втрималась і весь фільм простояла біля напіврозчинених дверей. І от тепер лежала у ліжечку й винувато думала про те, що обдурила своїх батьків, адже їй заборонено дивитись телевізор, та ще й так пізно, та ще й дорослий фільм. Сон не йшов, і дівчинка вирішила, що зараз таки піде на кухню, де батьки пили вечірній чай, все розповість, вибачиться і пообіцяє більше ніколи-ніколи їх не обманювати й не підглядати у шпаринку. Катюша підійшла тихенько до дверей кухні й завмерла: за напіввідчиненими дверима її мама і тато говорили незрозумілою мовою. Раптом тато повернувся, побачив Катюшу й у його очах майнув страх - Катя добре зрозуміла: тато боїться, що вона почула, як вони спілкуються іноземною мовою. А мама підбігла до неї, підхопила на руки, посадила на коліна й попросила нікому не розповідати про те, що тут почула й побачила. Приголомшена дитина навіть забула від переляку й тривоги, навіщо прийшла на кухню. А мама з татом, турботливо вклали її в ліжечко, й сиділи удвох, чекаючи, поки вона засне. Катюші так потрібно було поміркувати на самоті, що вона вдруге за цей вечір обманула батьків - прикинулась, що спить. Обмірковуючи вечірні події - фільм про шпигунів, а потім незнайому мову на кухні - Катюша зрештою дійшла висновку, що її батьки - не ті, за кого себе видають. Що вони - у цьому так страшно було собі признатись - іноземні шпигуни. Німецькі, англійські, чи американські.
Цієї страшної ночі назавжди зникла чесна, допитлива й вдумлива Катюша. На ранок це вже була зовсім інша дитина - вовкувата, похмура, мовчазна. Батьки, зайняті своїми дорослими справами, не відразу помітили зміни. Перші тривогу забили вихователі садочка. Виявилось раптом, що Катюша чомусь не може вивчити напам’ять навіть малесенького віршика, хоч раніше й великі вчила мало не з першого прочитання. Мала перестала співати й майже зовсім не сміялась. А якщо не могла втриматись від сміху, то потім забивалась у куточок і тихенько плакала. Її втішали й розпитували, але нікому й на думку не могло спасти, що дитина вирішила, буцім дочка шпигунів не має права ні гратись, ні співати, ні сміятись із іншими - нормальними - дітьми. Тепер Катюша хворіла довго й важко - тижнями залишаючись у ліжку під наглядом то бабусь, то няні Тані, а то й - це було найважче - мами чи тата. Вона уважно придивлялась до поведінки батьків, вишукуючи ознаки їх шпигунської діяльності, не знаходила їх, і від цього їй було ще страшніше - отже, вони дуже професійні шпигуни...
Катастрофа сталась першого вересня. На лінійці у школі першокласниця Катюша повинна була виконувати почесну місію - дзвонити у великий яскраво начищений шкільний дзвіночок. І от у останню хвилину дівчинка втратила свідомість. Зчинився переполох, гарячу, аж палаючу Катю відвезли на "швидкій" до лікарні. Почався важкий, а головне - безрезультатний пошук діагнозу. Численні аналізи, тести й обслідування не виявили ніяких хвороб - фізично дівчинка була здорова, хіба що трохи ослаблена. Але температура не спадала. Дитину забрали додому, біля неї упадали всі - бабусі, мама, тато. Викликали професорів, возили у санаторій. І наступного року - худенька аж прозора - Катюша знову пішла у перший клас. На святковій лінійці її не було - дівчинці протипоказано велике скупчення дітей. Вчилась Катя у першому класі посередньо. Ніхто вже й не дивувався, батьки навіть почали потроху забувати, якою кмітливою і допитливою вона колись була. У садочку жоден ранок святковий без Катюші не відбувався, а тепер її не пускали на свята - непотрібні хвилювання. Колись вона любила кататись на санчатах, тепер увесь час просиджувала вдома, бо почала швидко застуджуватись і довго хворіла. Колись залюбки спілкувалась, любила розпитувати про все навколо, а тепер могла годинами сидіти у своїй кімнаті, дивлячись в одну точку. Батьки почали говорити, що треба показати Катюшу іншим спеціалістам - психіатрам, може, вони щось знайдуть, порадять. Обидві бабці спочатку страшенно обурювались. Одна - мамина мама - навіть пропонувала звозити Катюшу "до бабки", але на неї зашикали й вона замовкла. Проте невдовзі сталась подія, що примирила всіх із думкою, що без психіатра не обійдеться. У квітні першокласників приймали у жовтенята. Вчителька розповіла дітям, що - жовтенята - це онуки великого Володимира Ілліча Леніна. Це - найбільш чесні, віддані й слухняні діти - майбутні будівники комунізму. Усіх дітей вишикували для посвяти у жовтенята. Ніхто у святковому хвилюванні не помітив, як зблідла Катюша. Вона вирішила, що прийшов її смертний час, адже вона ніяк не може бути жовтеням - онучкою великого Леніна. Їй залишається або виказати своїх батьків, або померти. Вона зомліла в той момент, коли піонер-шестикласник хотів причепити до її білого фартушка зірочку з фотографією маленького Володі Ульянова.
Коли наполохана сім’я зібралась у лікарні, сумнівів уже ні в кого не було, треба їхати у Москву, шукати толкових психіатрів. Так і вчинили. У славетній психіатричній клініці столиці Радянського Союзу славетний на весь цей союз професор не зміг поставити діагноз маленькій худенькій дівчинці. Жоден із відомих діагнозів не підходив до цього складного й незрозумілого випадку. Проте, професор запропонував батькам залишити Катюшу у клініці. І її залишили. Катюші - як складному випадку - навіть окрему палату відвели. Батьки жили у родичів, їх до неї пускали рідко, щоб виключити вплив минулого - так сказав професор. За Катюшею наглядала дуже літня медсестра - тьотя Маша. Вона, наче дорослій, розповідала Каті про війну, про свою загиблу родину, про те, як її, молоденьку дівчину, німці забрали у Німеччину на роботу. Розповідала про стару німецьку фрау, що заставляла дівчат важко працювати, жорстоко вимагала чистоти й порядку в усьому й навіть била по лицю. Про те, як прийшли наші, застрілили фрау, а дівчат відправили на батьківщину. Вдома на Сумщині тьотя Маша нікого не знайшла, у їх будинок потрапила бомба і всі загинули. Її взяв заміж офіцер-москвич, привіз додому й скоро помер від фронтових поранень. А вона залишилась тут, у Москві. Закінчила медучилище й тепер, працюючи у відомій клініці, з вдячністю згадувала сувору німецьку фрау, що так багато навчила її - просту сільську дівчину. Катюша потроху відживала, тьотя Маша, що побувала під час війни на ворожій території, працювала на ворога теж в її очах була трохи шпигункою. Спочатку із ввічливості, а потім з усе більшою цікавістю вона розпитувала свою доглядальницю спочатку про її життя, потім про Москву, про навчання, про клініку й професора. Одного зимового вечора їм обом не спалось. Звична вечірня розповідь тьоті Маші закінчилась і вона раптом сказала незнайомою мовою: "Спи, Катрусю, дитинко!" Катюша зрозуміла сказане, але подивувалась незвичній вимові.
- Что ты сказала, тетя Маша? - спитала вона.
- Сказала: спи, Катюша.
- Нет, ты по-другому меня назвала, не по-нашему.
- Отчего же не по-нашему? Очень даже по-нашему, по-украински. Ведь мы с тобой - украинки, у нас есть свой - украинский язык. Правда, сейчас его стесняются, считают сельским, мужицким...
- А скажи еще что-нибудь.
Тьотя Маша заговорила. Мова була знайома, але дуже незвична. І раптом душа дівчинки перевернулась і полетіла! Тут у славетній московській психіатричній клініці, під мелодійний плин тьоті Машиної мови згорьована й доросла не за роками, а за бідою дитина у останню хвилину свого короткого життя зрозуміла: тоді, у центрі Києва, на кухні однієї з квартир відомчого будинку біля Золотих Воріт двоє співробітників інституту марксизму-ленінізму - її тато й мама - таємно, як шпигуни розмовляли їх рідною, українською мовою! Але чого ж вони так злякались?!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274593
Рубрика: Очерк
дата надходження 11.08.2011
автор: alla.megel