Розумієш, сплітаються пальці,
Знову думки, далекі, спокійні
Тінь похмура лежить на фіранці,
Скоро вже заспівають півні.
Я дивуюсь, я наче поснула,
Наче світ потьмянів, злинявши,
Я нічого в житті не збагнула,
Навіть осені ритм перейнявши.
Я вистукую пальцями зливу –
Але звук, лиш на дощ слабкий схожий,
Дивна втома мене оповила:
Чи я зможу, хоч щось, чи зможу?
Чи даремні мої хвилювання,
Чи троянди ростуть там де зорі,
Хочу Війон за переконання,
І думок щоб були прозорі,
І болючих утрат, як не дивно,
Дивних згадок, ночей - химерних
Бо ж світанок – це так чарівно,
Він передвісник всіх днів, достеменних.
Хочу крові, хай так, як своєї,
Хочу плину життя, нестримно,
Щоб залишились як трофеї,
Всі емоції, щоб стало зимно,
Щоб колись, я в пальто крокувала,
По дорозі, і від непокори
Перед смертю, що йде невідклінно,
Я спалила б усі свої твори.
Та мабуть це робити даремно
Та мабуть надто я дратівлива
Тож, хоча вже на вулиці темно,
Мовчки слухаю, як шумить злива.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272357
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.07.2011
автор: NNNP