Капризи, капризи. Не вічність – омана
Мине - і не стане моїх теплих днів
І виметуть літо, як пил, з – під дивану,
З обривками стертих зів’ялих надій.
І буде стрибати за ґратами вікон
В кирзових чоботях, в осінніх дощах
Сусідська малеча. І день шелестіти,
З пожовклим вже листям на сірих плечах.
Де ж ми, а де я? Де прокинусь я в решті?
Під вересня гнітом, під теплим іще:
У власній постелі, під ковдри арештом
І сон, наче з крану повільно тече.
Прокинусь, присяду, дивитися стану:
На босих ногах ще засмагу не змить
І літо, неначе кориця та пряна
Уже висихає, щоб їх обілить.
Капризи, капризи – жалітись не треба,
Й жаліти не треба – все завжди мина.
І літа відлунням спускається з неба
Легка павутина й в траву порина.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272039
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.07.2011
автор: NNNP