Стоїть хатуня моя
на краю обійстя зеленого –
чимось схожа до мене,
коли, серед літа,
я сяду, бува,
на межі спочити,
під стіною жита,
в кукурудзяному осонні,
смачно задумаюсь,
обіпру об коліно
ліктя
і підіпру долонею
скроню.
Моя хатуся.
Переймається мною,
як рідна матуся.
Над моїм серцем
простирає крила
лагідним пта́хом,
укриває
од всіляких
житейських негод
благеньким,
іржею
давно поточеним,
дахом.
В її вікна престижні
(потурбувався син…)
заглядають ночами
справжні небесні зорі,
вони опускають
шовкові свої паруси
у мої неспокійні сни,
і полощуть їх там,
як у морі.
А трапляється часом,
що довго мене
додому ізвідкись нема
(на вагомі, звісно,
обставини з огляду),
тоді
в усіх хатуніних вікнах
тривожна густіє пітьма
і самотня печаль
струменить
в усіх
семи її поглядах.
У таких випа́дках
моя налякана хата
готова бігти мене шукати,
але -
як не спокутаний гріх,
старий розлогий горіх
тримає її за ріг,
і доводиться їй нервувати
і щораз у дворі
на мене чекати.
Як тверда чоловіча рука,
міцна горіхова гілка
бігти в ліси нічні
на зустріч мені
Хатуню не одпуска.
А домовик?
Він
до передшої
господині
дуже був звик.
Боровся
та
не поборов.
Врешті зважив
на таку
нашу з хатуньою
взаємну любов,
махнув рукою
і зник.
І не знаємо ми
ні минулих бід, а ні втрат.
І не згадуєм
окремішнього
колишнього.
Дав нам Бог
тепер
на двох
любов затишну
і лад,
то й старієм собі
поволеньки
вкупоньці
і прославляєм
Всевишнього.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269322
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 09.07.2011
автор: Валя Савелюк