- Аааа!! - тільки й встигаю скрикнути я, падаючи на землю.
Якось не думав, що це настільки високо і падати буде настільки боляче. Піднімаюсь, спробую іти - нога, здається, не зламана. І то добре. Якого милого я поліз через огорожу? Міг ж, мабуть, і під нею пролізти... Та то вже таке...
Чую вдалині гавкіт собак. Здається, за мною. Окидаю поглядом територію, куди мене занесло. Он карета "швидкої допомоги", а он якийсь санітар курить. Ну, і де я опинився? Маєток якийсь? Можливо. Зараз запитаю...
Підходжу до санітара:
- Добрий день, а не підкажете куди мене занесло?
Він швидко окидує мене оком і щось кричить у відчинені двері.
- Шановний, я вас запитую, - кажу знов до нього.
- А де ти такий одяг взяв? - питає мене санітар.
- А що?
- Та ні, нічого... Зайди-но.
- Куди?
- Всередину... Давай, не бійся.
Підходжу до дверей, бачу табличку на стіні "Психіатрична лікарня №..."... Дурка!! Оце мене занесло.
- Ні, я маю йти... - ніяково посміхаюсь до санітара і відходжу від дверей.
- Куди це? - він починає простувати прямо до мене.
Я різко розвертаюсь і кидаюсь геть від лікарні. Чую позаду окрик, але біжу далі. Добігаю до огорожі, намагаюсь залізти, але відчуваю як щось ловить мене за ногу.
- Назад!! - чую голос санітара.
- Пусти!! - кричу у відповідь і відмахуюсь ногою.
В наступний момент відчуваю, як мене смикають за ногу і я падаю прямо в траву. Зверху навалюється санітар, від будівлі біжать ще двоє.
- Куди ви мене? - вириваюсь я.
- Втекти думав, так? Самий розумний, еге ж?
Невже мене спіймали і зараз віддадуть охороні в'язниці... О, ні.
- ... Ще й одяг десь такий дістав... - продовжують санітари, зв'язуючи мене.
Що?? Вони думають, що я з божевільні втік? Непогано... Зовсім непогано. Тут ж можна пересидіти деякий час. Мене тут не шукатимуть... Я перестаю борсатись і мене затягують до лікарні.
Підходимо до столика, за яким сидять ще кілька таких самих здорованів.
- Куди його подіти? - запитує один з тих, що тримають мене у тих, що сидять.
- А хто це?
- Не знаю, піймали біля входу.
- Це точно наш клієнт?
- А хто ж іще? Ти бачив якої висоти огорожа? Він би її переліз?
- Не знаю. Ну, кинь його поки що в п'яту палату. Там є вільне місце.
- Добре, - киває здоровань і посміхається мені: - В п'ятій полежиш, добре?
Я посміхаюсь у відповідь.
Мене заводять в п'яту палату і поміщають на центральне ліжко. Знімають сорочку, застеляють ліжко, кладуть мене і виходять.
Отож, я начебто в безпеці. Поки що...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268910
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 06.07.2011
автор: William Mirovich