Він ніколи не забуде її очі.Вони випромінювали ніжність і доброту.А при зустрічі опускалися додолу і ніяковіли.
Тарас давно був закоханий в цю дівчину,та все ніяк не міг заговорити з нею.Русява довга коса,блакитні очі,тендітний стан - манили хлопця до себе.Тарас кожного літа приїжджав до дідуся в село на канікули. Дідусь жив один і Тарас ціле літо допомагав йому по господарству.А коли закінчувалися канікули їхав у місто до батьків.
І ось одного разу,коли Ірина набирала воду з криниці,він насмілився і підійшов.
- Доброго дня.Дозвольте допомогти.
-Будь ласка.Погодилась дівчина.Він взяв в руки відра доверху наповнені водою і вузенькою стежиною поніс до Ірининої хати.
-Далекувато ходите по воду.І відра важкі для такої тендітної дівчини.
-У нас є криниця в дворі.Але вже декілька літ ми не беремо там води. Коли ще жив тато,то прочищав її і вода там була настільки прохолодною й смачною.
-А хочете я допоможу з криницею? Мене цьому навчав дідусь.І у вас знову буде своя вода.
-Добре. Відповіла дівчина.
На цьому й розпрощалися.Тарас додому повертався веселий і щасливий.На кінець,про що він мріяв,збулося.
Іринине серце також билося від радості,адже вона давно запримітила цього хлопця.
Високий,з карими очима,чорні брови,кучеряві пасма волосся доповнювали його силует.Ніжний,лагідний голос,добрі слова.Вона давно була закохана в нього та підійти,заговорити не вистачало сміливості.І ось Тарас сам запропонував їй свою допомогу.
Зайшовши в дім,Іринка розповіла мамі,що зустріла хлопця - онука діда Григора,що він її люб'язно допоміг принести відра з водою і пообіцяв допомогти з їхньою криницею.
Іринчина хата стояла край села. Великий садок огортав її своїми ніжними вітами. Алея від воріт потопала в квітах, потрапляючи на неї,людина забувала про все ,вдихаючи дивний запах,що панував на ній. Високі мальви з різнокольоровими пелюстками, гарячо - жовті чорнобривці,різнокольорові айстри,білосніжні ромашки і багато інших квітів запрошували гостей у дім. У дворі красувала альтанка заплетена паростями винограду. Великі грона манили до себе і шептали "з'їж мене".
Мама Іринки, Ніна Петрівна, заслужена вчителька, все своє життя працювала в школі і пройшла свій нелегкий шлях від простого вчителя до директора школи. Її дуже любили діти і поважали колеги по роботі. Це невисока жінка з блакитними очима і добрим,ніжним поглядом від якого віє тепло,брови шнурочком,кирпатий носик,трішки покритий ластовиинячком, дві веселі ямочки на писках і приємна усмішка,яка вселяє в серце доброту,
радість і чуйність цієї людини. Одне, що кидається зразу в очі, так це інвалідний візок...
Декілька років тому, Ніна Петрівна бувши директором школи, поверталася з наради, яка відбувалася в районі. За кермом був її чоловік Микола Васильович, водій з великим стажем.
Вони побралися дуже молодими. Ніна навчалася у педагогічному вузі, а Коля працював шофером. Весіля справили студентське і молодим дали кімнату в гуртожитку. Так і жили, а по закінченні вузу Ніну Петрівну направили працювати в село вчителем математики. Молоду сім'ю зустріли радісно. Голова колгоспу вручив ключі від щойно побудованої хати. І почалось життя, полетіло. Молоду вчительку полюбили діти, з повагою до неї ставилися вчителі Її уроки були цікавими, бо вміла вона до них зацікавити кожного учня.
В сім'ї панувала злагода і любов,потрохи обжилися, обзавелися господарством, а через два роки в родину завітав лелека і приніс маленьке диво з блакитними очима. Доньку назвали Іринкою в честь її бабусі, Ніниної свекрухи, яка померла зовсім молодою, народивши лише свого первістка. Залишившись один з дитинкою на руках,дідусь Іринки не маючи змоги доглядати немовля, віддав його у дім малютки.Так і виховувався малий Миколка у дитячому будинку до свого повноліття. А коли виріс, то пішов навчатися на курси водіїв. Успішно закінчив отримав посвідчення водія, влаштувався на роботу. Там у місті і зустрів свою Ніну.
Коли народилася маленька Іринка, щастю не було меж. Батьки дуже любили свою доньку. Час летів швидко, донька підростала. В школі навчалася на відмінно і мріяла по закінченні, так як і мама, стати вчителькою.
Її сім'я була для неї взірцем. Вона дуже любила своїх батьків і пишалася ними, а батьки пишалися своєю донькою, яка розквітала як троянда. Одного дня у дім прийшла біда. Батьки поверталися з міста, їхали радісні і щасливі, розмовляли. Їхній автомобіль на великій швидкості обігнала інша машина. Дорога була слизькою, нещодавно пройшов дощ.
-Колю, дивись.
Це все що встигла вигукнути Ніна Петрівна. На них летів великий кусок понівеченого металу. Машину підкинуло, в очах потемніло. Більше Ніна нічого не пам'ятає. До тями вона прийшла через тиждень. Весь той тиждень лікарі боролися за її життя. І ось криза минула. Ніна Петрівна відкрила очі і побачила свою доньку, яка зі сльозами на очах усміхалася до неї і цілувала її руки.
- Матусю, рідна, ти знову зі мною. На неї дивилися змучені очі в яких можна було прочитати її думки.
- Іринко, як тато?
Перше, що запитала її мама. Іра опустила очі і як не намагалася приховати при мамі сум, не вийшло. З очей хлинули слоьзи.
- Матусю...
Вона ще й досі не вірила, що її татка більше немає і ніколи не буде.
Ніна Петрівна все зрозуміла...
- Доню, що з моїми ногами ? Я їх зовсім не відчуваю.
Ще не знала Ніна, що в цій страшній трагедії вона втратила свої ноги. Час летів, Іринка кожної вільної хвилини спішила до матусі. На її плечі звалилося все домашнє господарство, допомагали сусіди. Мама поправлялася, але кжного разу, коли донька заходила в палату , із сумом дивилася на неї.
- Іриночко, як же ш ми будемо жити з тобою без чоловічих рук і без моїх ніг ?
- Нічого, мамо, будемо жити.
Через деякий час Ніну Петрівну виписали з лікарні.І хоч інвалідний візок - це невелика радість для жінки, тв все ж з ним також можна щось робити. І вона допомагала доньці чим могла, радіючи що та росте господинею. Ранок зустрів сонячними зайчиками, які стрибали на Іринчиному обличчі. Вночі пройшов дощ, земля парувала. Матіола, насіяна навколо хати, посилала духм'яні пахощі. По дорозі загуркотів трактор. Іринка підвелася з ліжка і подалася на кухню. Випила склянку молока і вже хотіла йти на вулицю, як у двері хтось постукав. Вона відчинила. На порозі стояв той хлопець, що пообіцяв допомогти з криницею.
- Добрий ранок. Ось, як і обіцяв, прийшов. Ми з тобою так і не познайомились. Мене звати Тарас.
- А мене Ірина. Заходь у хату. Молоко будеш ?
- Не відмовлюсь.
Напившись молока, Тарас запитав:
- Ну, показуй, де ваша криниця.
- Ти що і насправді її почистиш?
- Звичайно, якщо ти мені трохи допоможеш.
До вечора Тарас справився із своєю роботою, а Іринка ні на крок не відходила від нього. І раділа, що на кінець їй не треба буде так далеко ходити по воду. Між ними зав'язалася дружба. Багато планів на майбутнє. І якось одного разу Тарас освідчився Ірині в коханні. Вона так раділа, що кохання в них взаємне.Та попереду ще була школа, останній клас,екзамени...
Літо швидко сплинуло і Тарас почав збиратися до міста. Більше вони не бачилися. Тарас ще приїжджав з батьками восени, коли помер його дідусь, та вони так і не зустрілися. На слідуючий день він і батьки від'їхали із села.
З того часу минуло багато років. Ірина закінчила школу, вступила заочно до інституту, вивчилася і стала як мама, вчителькою. Зустріла свого судженого Сергія, народила сина, якого назвала Тарасиком. І кожного разу, коли зачерпала відро води з криниці, то згадувала хлопця, якого вперше покохала.
А Тарас, повернувшись з батьками у місто, не забував Іринку. Та сталось так, що батька Тарасового перевели по роботі в столицю, і сім'я переїхала. В КиєвіТарас закінчував школу, вступив до вищого навчального закладу. Іринка жила в його серці, та насправді була дуже далеко. Тарас мріяв про кар'єру...
Перед навчальним роком всі викладачі в районній лікарні проходили медогляд. Ірина зайшла до кабінету. В очах лікаря вона помітила неспокій.
- Сідайте, будь ласка. Скажіть, Ірино Миколаївно, вас турбують нирки?
Вона трохи помовчала, а тоді запитанням на запитання відповіла.
- А звідки ви знаєте?
Лікар вдихнув повітря із сумом прочитав її діагноз.
- У вас, Ірино Миколаївно,на нирці пухлина і її негайно потрібно видалити.
Додому не йшла, а летіла. Враз за одну секунду пролетіло усе її життя.
- Як же так? Чому саме вона? Чому саме її сім'ю переслідує нещастя?
- Ірино, що з тобою?
Мама запримітила, що з донькою не все гаразд. Зі сльозами на очах донька розповіла все мамі. З роботи прийшов Сергій, почувши цю розповідь, почав заспокоювати дружину.
Негаючи часу, вони поїхали в область до онкологічного диспансеру на обстеження. Вирок прозвучав однозначний. Гаяти часу ніколи,негайно потрібно оперувати.
В лікарняній палаті стояла задуха, хотілося хоч ковток свіжого повітря. Дні ніби зупинилися,час стояв на місці. Ірину готували до операції. А зробити її мав досвідчений професор з Києва. Всі з нетерпінням чекали його. І ось по коридору поповзли чутки:
- Приїхав.
Ірині скоріше хотілося, щоб усе це скінчилося. Вона думала про Сергія, сина і матір. Як же вони будуть без неї. Її думки перервало скрипіння дверей.Вона підняла голову і побачила, що до палати зайшли лікарі. Одного з них вона знала, інший був незнайомий.
- Ну, де наша хвора? - Ще з дверей промовив професор.
- Це я - Відповіла Ірина. Та коли він підійшов ближче, то закам'янів. На нього дивились ті ж самі блакитні очі, які він не забував ніколи.
- Ось, знайомтесь,Ірино Миколаївно, це професор із столиці Тарас Григорович. Він і буде робити вам операцію. - Промовив лікар.
- Ірино, невже це ти? Скільки років минуло, і така зустріч.
- Не хвилюйся. Все буде добре, завтра оперуєм.
Ірина ніяк не могла заснути. В голові було лише одне - " жити ". Думками вона вже зі всіма попрощалась. Їй було шкода свою стареньку маму. Яка без її допомоги зовсім не справиться, шкода, що не зможе зустріти свою старість зі своїм люблячим чоловіком, не побачить невістки, не діждеться онуків. Одна думка змінювала іншу, так і ніч минула. Лише під ранок, вже знесилена від своїх думок, Ірина задрімала. Її розбудив голос медсестри, яка зайшла до палати, щоб зробити укол.
- Ірино Миколаївно, час прокидатися.
Операційна зустріла холодом. Лиш великий абажур з багатьма лампочками навис над нею і світить так яскраво, як світить сонце. Операція розпочалася. На коридорі сидів засмучений чоловік із сином. Вони мовчали і чекали. Кожен про себе благав Господа не забирати дружини і мами до себе. Вони сиділи, мовчали і молилися у душі, просячи здоров'я.
Двері відчинилися і звідти вийшов Тарас Григорович. Він підійшов до рідних хворої і з якимось страхом в очах не знав, що казати.
- Професоре, як вона?
Він витер своє обличчя і почав розповідь.
- Розумієте, ми призупинили операцію. Виявляється, коли розрізали, щоб видалити хвору нирку, то жахнулися. У вашої дружинт лише одна нирка... і та хвора. Сергій зблід від почутого.
- Професоре, що ж робити?
- Потрібна донорська нирка.
Та де ж її було взяти? Часу не було на роздуми.
- Візьміть мою,- промовив Сергій. Коли перевірили аналізи, виявилося, що його нирка не підходить, а більше ні на кого розраховувати. Тарас Григорович сидів у кабінеті і роздумував. У голові промайнула думка.
- А що, якщо...
Він миттю зателефонував своєму найкращому товаришу в місто Київ і попросив його негайно приїхати.
- Що трапилося?
Він розповів йому всю ситуацію.
- Добре, завтра виїжджаю...
З'ясувалося,що саме нирка професора і підходить хворій.
- Тарас Григорович, чому саме ви хочете так вчинити. Адже зовсім чужа людина, а ви робите подвиг.
- Іване Петровичу, я так вирішив і саме ви зробите цю операцію. Я вам довіряю два життя - своє і Ірини. А чому? - розповім вам пізніше.
Операція пройшла успішно. Минув і реабілітаційний період. Нирка прижилась і працювала. Тарас Григорович теж почував себе добре та зустрітися і поговорити їм з Іриною так і не довелося. Лише великий букет червоних троянд лежав у неї на тумбочці і записка, в якій було лише декілька слів: "Живи, Іринко, довго. Я завжди пам'ятатиму тебе. І не забуду твої очі..."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267911
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2011
автор: Тетяна Горобець (MERSEDES)