Журба батькам в’язала срібні шалі,
Щоб ними вони голови покрили.
А діти пізнавали даль за даллю,
Віднявши від гнізда слабенькі крила.
У світ летіли, щоб життя побачить,
Десь запалити вогнище родинне.
Але забули – вдома неня плаче:
«Де ж моя доня?.. Де ти, любий сину?..»
Задумавшись на ґанку батько сяде –
В кошлатих вусах сонячні зайчатка.
Він хоче, щоби поруч діти раді
Озвалися до нього ніжно: «Татку!..»
Від старості до вічності вже близько…
Тоді лиш про батьків згадають діти
І схилять у зажурі чола низько,
Де з осінню зустрілося вже літо.
16 червня, 2011р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265482
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.06.2011
автор: АнГеЛіНа